Теми статті: батькам, вчителям, директорам, НУШ
2 Листопада 2017
14 423
0
Вони називають себе та українське вчительство білими воронами – за те, що ті не бояться впроваджувати зміни у своїх школах.
EdCamp Ukraine об’єднав уже понад 10 тисяч таких “ворон” з усієї України, – і цього року вони полетять до Фінляндії, аби привезти звідти найкращі практики для своїх шкіл.
Ми зустрілися з Олександром Елькіним (керівник організації), Іриною Міньковською (PR-менеджерка) та Оленою Малаховою (програмна директорка) в Києві. Вони часто приїжджають сюди зі свого рідного Харкова, оскільки співпрацюють зі столичними громадськими організаціями та Міністерством освіти і науки.
Під час розмови здається, що ці троє людей працюють як єдиний механізм. Хтось один починає розповідь, а інші двоє підхоплюють та доповнюють.
Їхні слова, як елементи пазлу, складаються в цілісну історію – про початок EdCamp, місію, досягнення, плани та найважливіші проекти.
Олександр: Я працював зі студенством на факультеті комп’ютерних наук, і ми були першими, хто залучали провідні ІТ-компанії, щоб вони проводили свої курси у вишах. 20% навчального плану ми розробляли разом з ними. Це були знання від практиків.
Згодом я отримав запрошення очолити департамент в ІТ-компанії, яка розробляє програмне забезпечення для шкіл. Так, наприклад, зародилася платформа шкільного менеджменту “School Champion“, яка вивела в онлайн кожну четверту школу, безкоштовно створивши для них сайти. А ще ми перекладали українською та російською навчальні ролики платформи “Khan Academy“.
Це практичний урок, який я отримав.
Можна придумати чудову ідею – але щоб її запровадити в українських закладах освіти, треба підготувати до цього вчительство.
Якщо вчительство не вірить в цю ідею – уся конструкція розсиплеться. Ми це проходили, коли пояснювали в школах, навіщо їм потрібен веб-сайт.
Олена: У 2014 році в Олександра захворіла мама, і вони полетіли на лікування до Ізраїлю. І в цей же час надійшла звістка від його керівництва, що через скрутні фінансові обставини організація постала перед необхідністю звільнити всіх людей, які працюють в його чималому відділі… Ба більше, ще й умотивувати їх, щоб вони написали заяви за власним бажанням. До того ж, важко було зрозуміти, в яку Україну він повертатиметься, бо почався Майдан, а ще й такі події на роботі, мамі погано…
У такому розпачливому стані Олександр під час сьорфу в інтернеті випадково натрапив на банер EdCamp Fundation. “Еducation” було ключовим словом. Він запитав, як можна долучитися. Йому відповіли, що формат “EdCamp” вільний, що фундація не надає фінансової підтримки – але може дати книжку-методичку та підтримувати порадами.
Олександр: За чотири долари я придбав книгу “The Edcamp Model: Powering Up Professional Learning“. І вирішив не повертатися в ІТ-сектор – а створювати в Україні спільноту, якої не існувало.
Щоб через вчителя/-ку змінити освіту в Україні. І через це не допустити в майбутньому подій, які ми мали в 2014 році. Бо ми вважаємо, що це, насамперед, – війна у свідомості.
Ми ще називаємо педагогів мультиплікаторами змін – бо інвестуючи в одну людину, ми тим самим інвестуємо в сотні тисяч.
Олена: Є багато прекрасних ініціатив в Україні, але вони, на жаль, часто спрямовані на те, щоб “загасити пожежу”, а не попередити її. І на жаль, мало які фонди та міжнародні організації включають до своїх пріоритетів освіту.
Ми переконані, що це незаслужено залишається поза увагою, бо інвестуючи в освіту, ми можемо не допускати таких “пожеж”.
Ірина: На самому початку ми вирішили, що всі конференції EdCamp Ukraine будуть безкоштовними.
Олександр: Була цікава ситуація на першій події. Ми вже сформували партнерське коло, відібрали людей, розробили програму. Ось уже треба розсилати запрошення, бо людям потрібно купувати квитки, і все, зворотного шляху вже немає. Чому це було під питанням? На цей час ми не мали фактичних грошей – лише обіцянки.
Олена: Було два великі ризики: як годувати людей (близько 350 осіб) і як розплатитися з підрядниками за відеозйомку, оренду тощо.
І в нас був план “Б”. Поруч жила одна з організаторок Марина Пащенко, тож ми думали, що будемо в неї варити гречку і нарізати салат. А щоб розплатитися з підрядниками, навіть готові були закласти квартиру…
Олександр: Але увечері першого дня ми видихнули – отримали обіцяні гроші. Вдалося домовитись з підрядниками, що після події все сплатимо.
Ірина: Нашою особливістю є те, що ми не керуємося тільки анкетою під час відбору на EdCamp. Ми кожній людині, яка подала заявку, телефонуємо.
Олена: Часом точно відчувається, що директорка школи дозволила собі не заповнювати анкету особисто, а доручила це віце-директорці чи вчительці. І ми не запрошуємо таких людей.
У нас навіть були випадки, коли довелося – ввічливо й аргументовано, але твердо – відмовити кільком начальникам обласних департаментів освіти, бо вони мали очікування, що можуть приїхати на “EdCamp” виключно завдяки своїй посаді, а реєструватися й проходити телефонне інтерв’ю їм “не за статусом”.
“EdCamp” – це горизонтальний демократичний простір, і всі тут перебувають на одному рівні. У нас немає VIP- чи зарезервованих місць та інших “караваїв”.
На передостанній конференції був заступник міністра освіти Павло Хобзей. Він довго й охоче спілкувався з учасницями й учасниками в холі, і коли прийшов до зали, усі місця були зайняті. Він собі спокійно присів на підвіконні й не мав жодних образ. Але ми отримали з різних джерел смс: “Ви з’їхали з глузду? У вас замміністра сидить на підвіконні!”.
Але тоді вчителі/-ки зрозуміли, що в освітньому процесі вони справді важливі. Уже минула пора плазування перед вертикаллю. І так само, коли до нас цього року приїхала Лілія Гриневич, вона зі всіма вільно спілкувалася.
Олександр: Учителі важливі, і важлива повага до вчительської професії. Але, щоб справді продемонструвати цю повагу, треба бути уважними до дрібниць. І цю повагу наше вчительство відчуває, щойно ступивши з потягу у Харкові – коли бачать білборди, які вітають їх на вокзальній площі, коли їх поселяють в комфортні номери, коли з ними уважно спілкуються.
Олена: Вони заповнюють анкети зворотного зв’язку, і дві фрази, які ми найчастіше читаємо, це – “Я відчула, що я не одна (чи не один), що таких людей, які думають, як я – багато”, та “Я відчув (чи відчула) себе людиною”.
Олександр: А бальзам на нашу спільну командну душу – коли ми отримуємо від педагогів таке: “Завдяки EdCamp я залишаюся в професії”.
Незалежність і vendor free
Олена: Зазвичай, коли люди бачать три сторінки з нашими партнерами, то говорять: “Скільки ж у вас грошей має бути!”. Насправді не всі з них є власне фінансовими партнерами. Просто всі події мають масштабний вигляд – адже все продумано до дрібниць, вкладено багато душі і серця, роботи, часу – і людям здається, що в нас величезні ресурси. Вони й справді великі – але передусім це люди, натхнення і віра кращу освіту для України, а не фінанси…
Олександр: Ми незалежні. Наприклад, на останній національній події ми мали 52-х партнерів, і жоден з них не дав хоча би 30% усього бюджету події. Тобто ми не маємо магістрального донора, який міг би впливати на те, що відбувається.
Олена: Ми хочемо, щоб усе, що ця спільнота говорить, – було саме голосом учительства, а не чиїмось іще.
Олександр: ЕдКемпи по всьому світу мають шість основних принципів.
Скажу про найголовніші. Безкоштовність уже було згадано. Ще один важливий принцип – це vendor free. Це про вплив. Будь-яка організація не може просувати, продавати чи нав’язувати якісь ідеї, продукти чи послуги.
Ми завжди кажемо організаціям, що, “звичайно, ви маєте свої цілі, але ви маєте розуміти, що ми збираємо педагогів не для реклами, а для навчання. І передусім ви маєте дати вчителям щось корисне і допомогти вирішити якусь проблему”.
Закон про дві ноги
Ірина: Учителі/-ки можуть відвідувати тільки ті секції, які їм цікаві.
На національній (не)конференції одночасно відбувалося 20 сесій. Якщо люди розуміють, що вже цю тему знають, або це взагалі не актуальний для них напрям, можуть перейти до іншої локації. Або, наприклад, вони зустріли своїх знайомих – то можуть сісти в кафетерії, поспілкуватися і відпочити. У нас навіть були “локації для сну”, тому що дуже велика інформація для людей, вони втомлюються.
Олена: В освітянській спільноті є люди, привчені до вертикалі влади і не привчені до свободи.
Для багатьох попервах це стає навіть мукою, тому що коли тобі вся програма прописана наративно й лінійно, це просто. А коли ти отримуєш свободу – треба проаналізувати сесії, прийняти власне рішення…
Олександр: Це вимагає відповідальності за своє життя. Якщо педагоги не несуть відповідальності, зокрема, за свій професійний розвиток, то результатів не буде.
Ефект “довгого хвоста”
Олександр: Головне відбувається не на самих подіях, а після них – коли вчитель/-ка повертається у свій клас. Ми віримо, що (р)еволюція не відбувається у високих кабінетах, а щоденно твориться на уроках.
Нас часто запитують, що трапляється після (не)конференцій, і ми можемо стверджувати, що зміни відбуваються. Нещодавно ми провели опитування серед учасниць і учасників подій EdCamp Ukraine і виявили, як “EdCamp” впливає на життя освітян. Дивилися на такі показники…
Ірина: На кількість нових корисних контактів, які люди отримали, на те, чи змінилися їхні стосунки з учнівством, батьківством і колективом у школі.
Олександр: І головне – скільки нових ідей було застосовано ними після повернення з події.
Олена: Немає жодної людини, яка б сказала, що хоч би одну ідею не зреалізувала.
Ми також збираємо і якісні показники – історії у форматі есе про те, що саме змінилося.
Олександр: Але є ще зміни, які реалізовують приховану мету “EdCamp”.
Ми віримо, що зміни можливі, коли низи йдуть назустріч верхам і навпаки. Але там, де вони зустрічаються, на наш погляд, – найбільше проблем. Це середня ланка управління. Саме через неї гальмується багато змін. І “едкемпівці” та “едкемпівки” стають директорами шкіл, керівниками районних управлінь освіти тощо, набираючись снаги й рішучості.
Ми мріємо про те, що отримаємо багато нових облич у цій ланці. І тоді вся система запрацює за іншими принципами.
Олена: Ми зараз працюємо над серією відеороликів, щоб про ці успішні історії розповісти. І не тільки про ті, що стосуються кар’єрного зростання, а й внутрішньої педагогічної трансформації.
Підвищення кваліфікації і спільнота
Олекснадр: Наразі EdCamp насамперед – це:
найперше – підвищення кваліфікації за принципом “дай – якщо можеш, візьми – якщо хочеш”.
Ірина: До того, як EdCamp з’явився в Україні, не було тренду, ринку, якщо хочете, підвищення кваліфікації. Не було інституційної можливості, а десь і бажання, цим займатися. Окрім учителів/-ок англійської мови мало хто підвищували свою кваліфікацію. І нам багато людей казали: “Ви не будете успішні, тому що в нас багато інших проблем, ніхто не буде приділяти увагу підвищенню кваліфікації вчителів”.
Але, на щастя, вони помилиляся.
Олександр: Друга річ – це спільнота. Це агентки й агенти змін, яких (як і себе) ми з любов’ю називаємо “білими воронами”.
EdCamp є рупором освітянської спільноти.
Ірина: Часто з нами діляться своїми локальними проблемами. Але ми намагаємося вирішувати не тільки деталі в регіонах, а діяти більш системно, на рівні загалом системи.
Реформування освіти
Олександр: Коли ми відчули біль від паперових практик, які є в середній освіті, стартували полювання на “бюрокразавра” – паперового шкільного монстра, який заважає навчати дітей. Тож, ми зробили дослідження освітянської думки – і педагогів, і адміністраторів.
48 пачок паперу на рік витрачає школа в середньому, щоб надрукувати всі звіти.
Сьогодні ми маємо один найпотужніший результат – це скасування для вчительства так званих “мікрорайонів” – обліку дітей шкільного віку за місцем проживання. Уже на підході інструкція з діловодства. У дослідженні також багато зауваг і щодо інших бюрократичних пракик, сподіваємося, і до них доберуться.
Це був наш перший контакт з міністерством, після чого ми долучилися до роботи над концепцією Нової української школи.
Ми взагалі зрозуміли, що іноді, щоб скасувати лише один папірець, замало лише волі МОН, треба зробити стільки непередбачуваної роботи! Скажімо, щоб усе відбулося з “мікрорайонами”, треба було залучити архів та інші інституції, узгодити зі всіма міністерствами, отримати політичну волю прем’єра…
Центральний орган виконавчої влади не завжди може впливати на ситуацію. Але цього разу він вплинув. І створюється окремий проектний офіс при міністерстві – теж як результат дослідження. Виявилося, що просто групою ентузіастів нашу бюрократію не здолати. Ми передали туди всі напрацювання і готові допомагати, чим зможемо.
Один зі свіженьких наших проектів – ЕдМандри. Це подорожі до різних країн світу, які пишаються своєю освітою.
Але це не просто поїздки – це експедиції, за результатами яких будуть створені освітні амбасади, які насправді допоможуть нам запозичити продуктивний досвід інших держав – не копіюючи, а перекладаючи на наші реалії. Ми будемо формувати на конкурсній основі групи освітян, робитимемо поїздки з різними фокусами (групу для першої поїздки вже сформовано – ред.).
Спершу їдемо до Фінляндії. Фокус поїздки – роль педагогів у системі освіти. Буде підготовчий теоретичний етап, власне поїздка і зобов’язання щось змінити у своєму закладі освіти.
Ще один напрям діяльності – це антидискримінаційна експертиза шкільних підручників та освітнього контенту.
Олена: До того, як за державні гроші підручники буде надруковано, – експерти й експертки, яких ми навчили й сертифікували, проводять антидисримінаційну експертизу та надають рекомендації видавництвам: що треба прибрати, що і як змінити. Минулого року у видавництв був вибір, деякі погодились із рекомендаціями, і в 14% підручників було внесено всі правки. Були і видавництва, які все проігнорували.
Але цього року за ініціативи Інституту модернізації змісту освіти та особисто пані міністерки до Положення про конкурс підручників для 10 і 1 класів додано норму, за якою, щоб отримати гриф МОН, проект підручника має врахувати всі рекомендації антидискримінаційної експертизи. Звісно, усім охочим буде забезпечено навчання на етапі підготовки проектів підручників та надано постійну консультативна підтримка.
Регіональні (не)конференції
Ірина: Коли педагоги потрапляють на наші національні події, то настільки надихаються, що хочуть провести щось схоже у своєму регіоні. Ми організовуємо конкурс, знаходимо гроші і надаємо все необхідне, щоб вони змогли провести міні-Едкемпи. “Едкемп у коробці” – один з наших найголовніших напрямів.
Адже ми віримо, що не можуть бути ані Харків, ані Київ центром освіти в Україні – потрібен всеукраїнський рух.
Олександр: Цього року відбудеться 48 регіональних подій (приблизно по 150 осіб візьмуть участь у кожній). І знаєте, ця коробка, яку ми надаємо (щоб організувати подію, потрібно виграти “EdCamp у коробці” – ред.), – це не можливість заробити гроші, це потужний домкрат. Бо треба багато чого робити, аби ЕдКемп відбувся. Приємно, що в людей, які проводять ці події, спрацьовує мотивація до розвитку.
Уже відомі переможці і переможниці третьої хвилі. Там є 15 магістральних подій – які отримали найбільше балів у конкурсі і яким ми надаємо все. Організовувати ці події допомагають Посольство США в Україні, видавництво “РАНОК”, компанія Лінгвіст, дитячий фінансовий центр “Нащадок”. І ми їм надзвичайно вдячні.
Також є 33 події з афілійованою участю – це заявки, які відповідають усім принципам EdCamp, але мають трохи менше балів, і на які ми, на жаль, не знайшли всі ресурси – вони мають шукати їх самі. Ми планували 60 подій, і заявок було 72, але частину з них змушені були відхилити через невідповідність усім вимогам. Проте ми багато що обговорили, надали рекомендації і чекаємо заявки від цих команд на наступній хвилі.
Ірина: Майже всі пропозиції (крім чотирьох) про афілійовану участь прийняті: педагоги вже навчилися фандрейзити не гірше, ніж громадські організації.
Олександр: Для відбору на регіональні події ми маємо математичну систему з семи критеріїв.
Олена: Спочатку обирається склад журі.
Найчастіше ці люди не знають одне про одного. Їм надсилається перелік критеріїв, за якими будуть відбиратися заявки, і пропонується додати, що вони вважають за потрібне – і потім ранжувати ці критерії. Далі є спеціальна формула, розроблена Олександром, яка обраховує ранжування. Там не просто середнє арифметичне, а глибша формула – виходить, що всі думки максимально враховані.
Потім кожна людина за цими критеріями оцінює кожну зашифровану заявку окремо. І теж виставляє за кожним критерієм бал, дає відкритий письмовий коментар, якщо на щось треба звернути увагу.
Потім усе це зводиться до купи, знову ж таки – за формулою. Обчислюється загальний бал, потім ми командою аналізуємо всі результати – і ще телефонуємо кожному координатору чи координаторці для інтерв’ю.
День гідності
Олександр: Це урок, який відбувається в понад 70 країн світу, започаткований кронпринцом Норвегії Хоконом.
Цього року це буде втретє, і ми вирішили проводити уроки з 21 листопада (День Гідності і Свободи України) до 9 грудня (Міжнародний день боротьби з корупцією).
Ми запрошуємо всіх охочих на навчальний вебінар (реєстрація триває до 12 листопада). На ньому ми розкажемо, як можна змоделювати такий урок. Він може відбуватися в лише одному класі або одразу для всієї школи. Там є різні ідеї – як конструктор, і кожен заклад освіти вибирає свій варіант.
Щороку ми долучаємо якісь цікавинки – наприклад, робимо з “Amnesty International” всесвітню акцію написання листів – коли діти звертаються до голів держав, де є певна дискримінація. Минулого року писали президенту Малаві, щоб там припинили вбивати альбіносів на вулиці і якось захищали цих людей. Зараз ще чекаємо підтвердження від ПРООН щодо обговорення подолання корупції як гідного вчинку.
Головна ідея – разом з дітьми шукати відповідь, що таке “гідність”. Бо це слово багатогранне, його не так легко зрозуміти.
Цей урок каже, що навіть якщо ти допоможеш людині похилого віку перейти через дорогу – це теж, наче й малий, але вагомий гідний вчинок І саме з таких маленьких вчинків і складається гідність.
І ми пропагуємо розвиток гідності в дітей. Кожна дитина пише, що обіцяє зробити протягом наступного року, щоб стати більш гідною людиною.
#КнигоНУШ
Олександр: Коли ми починали, то вкладали багато наших власних ресурсів і працювали в мінус. Потім навчилися знаходити для проектної діяльності необхідні ресурси.
Зараз ми розрослися, постає все більше задач, тому запустили кампанію на “Спільнокошті”. Саме щоб назбирати на речі, про які в громадському секторі не дуже люблять говорити, але, насправді, ми всі потребуємо цього. Це заробітна платня, офіс, щоденні витрати. Якщо ми не будемо інвестувати в це, не буде розгортатися проектна діяльність.
Ірина: Ми також хочемо змінити ставлення до громадських організацій, активістів і активісток – бо думають, що це волонтери, які не мають чим зайнятися. Люди не розуміють, що це професійна робота. Точніше, якщо це буде повноцінна фахова робота – зміни відбуватимуться набагато швидше.
Олександр: Саме для цього разом з порталом Нової української школи ми запустили ініціативу #книгоНУШ – збір важливих книжок для тих, хто змінюють українську освіту, до бібліотеки, поки що в електронному вигляді на сайті порталу.
Ми просимо освітян порекомендувати книжки, передати їх для нашої кампанії на Спільнокошті, а потім такі книжки з’являться у фізичній бібліотеці Осередку навчання освітян упродовж життя “Біла ворона”: ми зобов’язалися за зібрані кошти придбати всі ці книжки, щоб сприяти доступу до них більшої кількості людей. І дуже зраділи, що два видавництва уже запропонували надати кілька виданих ними примірників!
Вікторія Топол, Галина Титиш, “Нова українська школа”
Обговорення