Від першої абетки до подолання стереотипів – як сільська вчителька робить проекти зі школами з-за кордону

Продовжуємо розповідати про досвід учителів, які працюють на платформі eTwinning.

“Для участі в проектах мені нічого не треба оформлювати в школі. Працювати понаднормово – це моя добровільна згода, за яку я не отримую жодних бонусів. І через це мене багато-хто в школі не розуміє. Питають: “А нащо?”. А мені приємно, коли діти допитуються, коли буде наступний проект”.

eTwinning Катерині Васюті, вчительці англійської з 9-річним стажем (село Затурці, Волинська область), порекомендували на курсах підвищення кваліфікації. Сказали, що він дає нові знайомства, ідеї і обмін досвідом з вчителями Європи. І що складного тут нічого немає, оскільки прогресивні вчителі й так роблять проекти, тож додасться лише записування відео і онлайн-дзвінки.

І Катерина ризикнула. Коли вперше зайшла на платформу, у розділі про себе написала те, що було на думці: “Я працюю в маленькій школі, але в цій програмі, щоб показати, що насправді не важливо, де ти працюєш. Якщо я можу дати учням хоч трохи більше, ніж просто підручник і зошит, то я намагатимусь це зробити. Нехай це вплине на одну-дві дитини, але це буде мій внесок”.

Так почалися проекти. До першого – спробувати – Катерину приєднала колега з Нововолинська. Він називався “Моя перша абетка” і був розрахований на першачків. На кожну літеру абетки діти малювали свій малюнок, вчили вірші і співали пісні. Так наприкінці проекту кожен учень мав власне портфоліо і запас лексики на кожну букву.

Крім того, діти записували відео з піснями і надсилали партнерам з інших країн. Катерина каже, що учні справді зацікавилися англійською, бо опинилися в реальній ситуації, в якій можна застосувати знання. До того ж їм було цікаво навіть просто подивитися, які класи в Греції чи Італії. Чи навчитися вимовляти іноземні імена.

Після того Катерина вирішила створити власний проект про те, як підлітки проводять літо. До нього долучилися команди з Іспанії, Вірменії, Греції й Албанії. Проект був спрямований здебільшого на самостійну роботу. Впродовж літа діти, поділені на декілька міжнародних команд, спілкувалися у месенджерах, питали, як-хто проводить час, обмінювалися відео та фото. Згодом кожна команда шукала цікаві туристичні місця у країнах-учасницях. Результатом пошуків стала електронна книжка, з укладанням якої дітям допомогли вчителі.

“Перших півроку участі в проекті мій чоловік мене не розумів, – пригадує Катерина, – бо бувало, що я приходила о 17 і до другої-третьої ночі мучилася над програмами, в яких тоді не розбиралася”. Вчителька виявила, що й підлітки в них не надто розбираються. Але з наступними проектами і дітям, і їй було вже легше.

Наступний проект “Я дівчина і я цим пишаюся” Катерина започаткувала разом з вчителькою з Греції. Згодом до них долучилася вчителька з Вірменії. Завданням проекту було підвищити самооцінку дівчат і пояснити, що таке гендерні стереотипи.

“Вони в нас є, хоч багато-хто на них закриває очі, – вважає вчителька. – Ми хотіли пояснити, яку роль відіграють жінки в розвитку будь-якої держави, показати важливі постаті, навчити дівчат протистояти стереотипам і пояснити, що якщо вони хочуть бути пілотами літака, то можуть бути, хоч це і вважається чоловічою професією”.

Говорили також про прийняття себе і про булінг через зовнішність. Робили опитування про такі випадки. Фінальним результатом стало відео про майбутнє. Дівчатка ділилися на камеру, ким вони хочуть стати.

“Вони були впевнені у своїх силах, – пригадує Катерина. – Цікаво спостерігати за розвитком дітей у проекті. Бо нам було складно зняти перші відео. Діти знічувалися, ховали очі, не знали як дивитися і говорити. Зараз ті учні, які працюють зі мною в проектах два роки, мають помітні результати. Вони більше не бояться говорити іноземною мовою. Крім того, під час проектів я їх краще пізнаю – їхні зацікавлення та вподобання – і намагаюся потім це враховувати на уроках”.

Багато учнів, які брали участь у проектах з Катериною, знали англійську на рівні шести балів. Тож вчителька зауважує, що не завжди рівень іноземної мови – показник мотивації до роботи.

Але не всіх дітей класу можна залучити до проекту, бо не всім це цікаво. І не всі проекти (як от про дівчат) можна підлаштувати під навчальний план. Тому такі проекти здебільшого позакласні – над ними працюють на перервах чи після уроків. Хоча Катерина пригадує, що проект про тварин у 2 класі їй вдалося реалізувати виключно в межах уроків.

“Буває, ми робимо міні-проект на уроках. Коли всі виконують завдання, а я фільмую тільки тих дітей, які є в проекті”.

Трапляються також проблеми з обладнанням. Якщо групі треба попрацювати на платформі eTwinning – потрібен комп’ютерний клас, а він не завжди вільний.

“Ще три роки тому я би стільки вам всього не розказувала. Я б соромилася! – каже Катерина. – Можливо, зараз це не так, бо я щодня спілкуюся з людьми з різних країн. Для мене eTwinning – це професійний розвиток. Використовувати інтерактивні технології мене навчили не в школі, не в університеті і не на роботі. Це все від колег з Європи.

Звісно, у мене теж бувають моменти, коли нічого не хочеться. І основної вчительської роботи мені завжди вистачає. Але мене підштовхує вічне найголовніше питання: як мотивувати дітей щось робити?”.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – AllaSerebrina, Depositphotos