Петиції, стартапи, уроки гідності та антикорупції: хто та як змінює українську освіту

У кінці минулого року до Одеси з’їхалися вчителі та вчительки з усієї України – 137 регіональних координаторів спільноти відповідального вчительства EdCаmp, яка вже охоплює близько 20 тисяч освітян.

Протягом 3 днів вони вчилися вирішувати конфлікти, проводити антикорупційні уроки, дізнавалися, що таке грумінг у соцмережах, та складали персональний план розвитку на наступний рік.

Хто та як змінює українську освіту – читайте в цьому матеріалі.

Янголи замість білих ворон

Коли рух EdCаmp тільки починався, цих учителів-змінотворців називали “білими воронами”. Тепер це змінилося. “Янголи злітаються на місце події на крилатому автобусі”, “на вас чекає небесна кава” – такі фрази на Національному саміті-челенджі спочатку збивають з розуміння, що це за подія.

А потім починається магія – дорослі люди танцюють, уявляють себе з хвостами кенгуру, а організатори ходять з великими білими крилам на спинах. Саме в такому невимушеному форматі українські вчителі і вчительки на (не)конференції EdCаmp обговорювали складні речі щодо освіти, шукали собі менторів та вчилися бути дітьми, щоб краще розуміти учнівство.

“Усе це – щоб заспокоїтися, зняти напругу, активізувати різні частини мозку і, мабуть, спробувати відчути – що таке бути дитиною. Адже неможливо працювати з ними, якщо ти досконально не вивчаєш їх та не знаєш”, – навчає вчителів психологиня та експертка заходу EdCаmp Світлана Ройз.

Поміж корисних психологічних практик і спілкування, вчителі на заході також обирали свій план розвитку, приймали виклики – як внутрішні, так і зовнішні – і будували плани для їх подолання.

Виклики були поділені за трьома напрямами: комунікаційним, управлінським та викликами інструментального вектору. Серед них – фінансовий, ораторський, ігровий, англомовний, антикорупційний, безпековий, недискримінаційний та багато інших. Вчителям потрібно було обрати в кожному з трьох напрямів по два виклики і дати собі обіцянку вдосконалюватися і зафіксувати її в соціальній мережі.

Наскільки ці обіцянки справдяться, вчителі обговорюватимуть на наступних заходах. А поки що ми дізналися, що вже змінилося в українській освіті на місцях та хто над цим працює.

Майя Тутаєва, директорка Хмелівського НВО (Кіровоградська область)

Одна з перших моїх змін – не вимагаю конспектів уроків від вчителів. Я ж колишній завуч, така була буквоїдка. А потім я їм сказала: “Мені потрібен результат, конспектів більше не питаю”.

Я побачила інші школи, які роблять щось назовні і запропонувала своїм. Зробили стінку “Щасливі разом” – діти з учителями разом на фото. Потім на смайликах діти написали те, що їх робить щасливими: “я щасливий, тому що ходжу в школу”, “… тому що маю друзів”, “…тому що люблю свою маму”. Це все по ниточці додає в наше шкільне середовище нову кров.

Сільські школи відрізняються від міських. Є батьки, яким взагалі однаково, що там відбувається. Ми намагаємося більше у школі робити таких заходів, щоб діти не почували себе незахищеними, у чомусь проблемними. У нас багато костюмів у школі, тому не вимагаємо від батьків, щоб вони щось купували – підбираємо дітям усе, що потрібно, щоб вони були на рівні з іншими.

У нас були діти, яких ми підкормлювали тихенько, бо знали, що в сім’ї недостатньо коштів. Був дуже сором’язливий хлопчик з сильним відчуттям гідності, він не міг їсти просто так. Тоді ми дали йому талони на харчування, поки вдома все не налагодилося.

Коли я прийшла на посаду директора, мені здавалося, що якщо я не буду все контролювати, то все розвалиться. Але чим більше я почала довіряти вчителям, тим відчула більшу підтримку. Ми все вирішуємо разом, прийшли до багатьох спільних думок.

У нас була така ситуація: закрили дві школи, і жменька батьків конфліктувала без кінця, їм не хотілося переходити в нашу школу, підбурювали інших. Ми провели батьківські збори у форматі стратегічної сесії. Ми їх запитали – якою вони хочуть бачити школу, якими хочуть бачити вчителів і якими випускників. Хотіли знайти точки дотику.

Результат приголомшив: усі працювали окремо, але виявилося, що ми хочемо мати однакову школу. Тобто в нас немає конфлікту, було лише нерозуміння.

Світлана Стельмах, вчителька історії, правознавства і громадянської освіти Херсонського академічного ліцею імені О.В. Мішукова

Мало хто ще працює в інтегральній педагогіці. Я ж працюю з цією темою, цікавлюся нейропсихологією. Це те, що відкриває нові шляхи та потенціали дітей. Мені дуже подобається працювати з дітьми як тренерка, як коуч. Тому що вчитель – це не просто людина, яка передає інформацію, а розвиває їх, дає рухати.

Я також викладаю шикарний предмет – громадянська освіта. Більш компетентнісного предмету не існує. Це зовсім новий предмет, мікс соціології, економіки, правознавства, психології, комунікації. Усі компетентності 21 століття там закладені.

Минулого року я почала викладати громадянську освіти, коли її ще не викладав ніхто. Мені дали можливість спробувати це як пілотний проект. Не було підручників, я готувалася до кожного уроку по 3-4 години. Але якщо не було би того року, не було би й цього. Cаме робота над темами для уроків громадянської освіти спонукала мене до свого розвитку і нещодавно я спробувала себе в конкурсі “Global Teacher Prize” та ввійшла в топ-10.

Громадянську освіту учні спочатку обережно сприймали, але потім сказали, що це крутий предмет, який допомагає змінюватись. Просто його треба давати не теоретично, а щоб кожного разу розвивалась якась компетентність.

Ми працюємо з Amnesty International, учні робили електронні і паперові петиції, презентують історії правозахисників.

Щоб вивчити економіку, робили так: діти презентували бізнес-проекти, ми запровадили свою валюту, їхні підприємства працювали і оцінка залежала від того, скільки грошей вони зароблять. Після цього деякі сказали: “Я зрозумів, чим хочу займатися”.

До речі, минулого року ми з дітьми зробили перший стартап – настільну гру “Патріот” про національно-визвольну війну. Діти створили до неї сайт підтримки і квести, потім ми зареєструвалися на сайті стартапів. Ще не назбирали коштів, але працюємо над цим.

Це настільна гра, яка допомагає зрозуміти, що відбулося в 1648 році. Там потрібно малювати козака, за це отримуєш вареники. Діти самі зробили дизайн, фішки, але мені не вистачає трішки підприємливості, щоб доопрацювати цей стартап до запуску. Але ми не полишаємо думку, щоб його закінчити.

Цього року працюємо над цінностями у проекті “Цінності, що нас об’єднують”. Ми виберемо цінності ліцею, потім усе це запустимо у вигляді хмар-слів на 5-ти мовах, які в нас вивчаються. Діти із захопленням у цьому беруть участь.

Олександр Даценко, методист науково-методичного центру Управління освіти молоді та спорту Олександрійської міської ради (Кіровоградська область)

Я вчитель географії, у школі в мене 6 годин. Цього року вперше з учнями провів “урок мрії”, у трьох 7-х класах. Я розробив свій конспект уроку, знайшов мультик “Мрії здійснюються” про ведмедика, який дуже хотів побачити сніг. Вийшло так: десь 70% класу розповіли про свої мрії, інші 30% взагалі не показали, про що мріють. Тобто вони малювали, але не показали.

Ми також проводимо “уроки добра”, День гідності, антикорупційні уроки. Ще робили такий урок: попросили дітей намалювати своїх мам. Вразило те, що деякі малюнки були без образів матері.

Я почав працювати в 1999 році. Спочатку в сільській школі не було комп’ютера, ми самі писали конспекти уроків. Зараз же більше використовуємо фільми, інші форми і методи. Багато чого для освіти дають техніка та інтернет.

Одна із моїх фішок – використання фільмів та мультфільмів, дітям це подобається. Також це може бути прослуховання музики.

Мені пощастило: на моїй роботі до всіх новацій ставляться тільки з радістю. Ми зараз в Олександрії займаємося підвищенням кваліфікації вчителів – підписали угоду з Київським університетом ім. Б. Грінченка. Наші вчителі не їдуть на курси – до нас приїжджають з Києва, потім вчителі та вчительки дистанційно виконують певні модулі і за це отримують 150 годин.

Ми запропонували триместрове навчання. Наші психологи в місті переконані, що дитина повинна навчатися 5 тижнів, а 6-й має бути вихідним. Тож запропонували цю систему школам, і вони на Педрадах її затвердили. Так працюємо вже другий рік – двоє осінніх, і двоє весняних канікул.

Що це нам дало: адаптація учнів 6-х та 1-х класів відбувається “на ура”. Моя дитина минулого року пішла в 1 клас, вона навіть не зрозуміла: провчилася 5 тижнів – і канікули. А під час канікул ми якраз можемо посилити знання вчителів – важливо не забирати їх під час навчання.

Наталя Дробот, викладачка зарубіжної літератури НВК “Дивосвіт”, м. Жовті Води (Дніпропетровська область)

Деякий час назад я усвідомила, що ми неправильно працювали. У нас гарний колектив, але є біда – які методи, яка результативність? Коли діти нас бояться – це не результат. Коли ми силою змусили вивчити – це не результат. Тому мені хотілося це змінити. І атмосферу в школі особливо.

Мені нестерпно було на зупинках громадського транспорту чути скарги на школи та вчителів. Я працюю вже 38 років і бачу дуже талановитих і відданих своїй справі людей, які дійсно хочуть, б’ються за цих дітей, але отримують у відповідь таку негативну оцінку вчительської діяльності в суспільстві. Це дуже сумно, мені за багато років набридла ця прогнила система, тому я почала хоча б щось робити.

Я зрозуміла, що є можливість заявити про свої погляди. Кажу: давайте відмовимося від предметних тижнів – це всім набридло. Вводимо тематичні тижні з яскравішими і зрозумілішими дітям назвами.

Раніше, наприклад, проводили тиждень мови. Діти прийшли, вивчили слова, розказали про Шевченка, який він хороший. Потім – пішли, забули взагалі про Шевченка і через душу це не пропустили. Адже ця пафосна тематика дуже далека від життя дітей.

Зараз ми це відмінили – є інтегрована тема. Минулого року вигадали – “Європа в пазлах”, це були реальні пазли, через які діти вивчали культуру і економічні відносини, складали інтерактивні проекти, самі ж їх показували.

Ми також провели танцювальний батл “Танці народів Європи”. Це також були знання, але ненав’язливі, вони викликали в дітей інтерес, і це було весело.

Зміни є. У нашій школі став більш демократичний стиль спілкування. Я бачу, як директорка школи починає себе контролювати, розуміти, що не тільки її думка може бути правильною. Це відбувається, коли вона дає свободу мені, наприклад, з моїми ідеями. Раніше це не дуже віталося.

Галина Тодавчич, заступниця директора з навчально-виховної роботи Навчально-реабілітаційного центру Хустської РДА Закарпатської області

Я займаюся більше адміністративною роботою, веду методичний супровід педагогів, а також створенням освітнього простору для дітей з особливими освітніми потребами. Наш заклад –єдиний на Закарпатті такого формату, де діти перебувають на 5 денному утриманні. Зараз у нас 43 учня та учениці, вони отримують як навчальні послуги, так і реабілітаційні.

Цього року в 1 клас набрали 8 дітей з інвалідністю. Існує проект положення про навчально-реабілітаційні центри, там прописано, як має бути організований такий навчальний простір, але він ще не затверджений. Тому поки що ми працюємо за стандартом НУШ. Звичайно, для дітей з інвалідністю потрібен особливий підхід, але, працюючи за новим стандартам, цілком можливо застосовувати індивідуальні підхід і програму.

Найбільше моє досягнення за цей час – організація освітнього простору для дітей с особливими освітніми потребами. Створити його було непросто, є почуття радості від того, що діти адаптувалися, бо це, здебільшого, діти, які жили в несприятливих умовах. Спрацювало те, що пропонує НУШ, – партнерська взаємодія, або педагогіка партнерства. Працювати з такими дітьми можливо, тільки коли є трикутник: батьки – діти – школа. Тобто ми ще проводимо роботу з батьками. У нас свята проходять завжди в нетрадиційному форматі – як родинне свято.

Одне з пріоритетних завдань для нас уже третій рік поспіль – індивідуальний розвиток дитини з ООП. Це про те, що, розвиваючи всі сенсорні здібності та інформаційні канали дитини, можна сформувати навички і досягнення в майбутньому. Тобто ми розвиваємо дітей з усіх сторін, але враховуємо їхні індивідуальні можливості.

Ми використовуємо казкотерапію, кольоротерапію, піскотерапію –це все елементи навчального процесу. Зараз я планую провести заняття з емпатії і ненасильницького спілкування. Це потрібно, щоб учитель чув дитину, міг відчути її потреби і не зливався з нею, вмів розмежувати свої потреби від потреб дитини.

Ірина Кипоренко, спеціально для “Нової української школи”

Титульне фото: автор – ArturVerkhovetskiy, Depositphotos