Теми статті: батькам, вчителям, директорам, закордонний досвід, інклюзія
29 Квітня 2019
3 481
0
Україну та Польщу часто порівнюють, адже після розпаду СРСР країни існували у схожих умовах. Щоправда, Польща почала рухатися швидше, зокрема і у впровадженні інклюзивної освіти. Цей тип навчання в сусідній країні почали практикувати на початку 90-х років минулого століття. Орієнтувалися на досвід Німеччини, де інклюзію впроваджували ще в 70-их. Що ж спільного та відмінного між інклюзивним навчанням в Україні та Польщі?
У Польщі навчальні заклади ділять на три типи: загальноосвітні, інтеграційні та спеціалізовані.
У загальноосвітніх школах у класі має бути не більше 20 дітей і тільки один вчитель, хоча трапляється і так, що разом навчаються тридцять дітей через відсутність вільних місць. У таких класах можуть навчатися одна-дві дитини з особливими освітніми потребами. Якщо батьки вирішили віддати дитину з інвалідністю в таку школу, то їм не можуть відмовити і натомість мають створити комфортні умови для навчання.
Щоправда, у таких школах, як правило, немає асистентів, тому навчання в загальноосвітніх школах Польщі підійде тим дітям з особливими освітніми потребами, які не потребують постійного супроводу та допомоги.
Натомість, в інтеграційних школах у таких класах того самого розміру можуть вчитися аж п’ять учнів з інвалідністю, а вчителю допомагає асистент. Від загальноосвітньої така школа відрізняється тим, що у ній також працюють фахівці, які допомагають дітям з особливими освітніми потребами. Спеціалізовані школи менш інклюзивні, ніж загальноосвітні та інтеграційні, адже в класі вчаться тільки діти з інвалідністю.
Тетяна Броніковська працює вихователькою та дитячим психологом у державній школі-садку в селищі Стшижовіце, що неподалік від Катовіце. Цей комплекс, де загалом навчаються більше 250 дітей, – інтеграційний, тобто діти з інвалідністю вчаться на рівні з іншими, а допомагають їм асистенти. У групі Тетяни 23 дітини, одна з них – з порушеннями опорного-рухового апарату. Як психолог жінка також працює й з іншим дітками з різними видами порушень.
“Я займаються з дітьми двічі на тиждень по півгодини, незалежно від їхніх особливих освітніх потреб“, – розповідає Тетяна.
Перед тим, як приймати дитину з інвалідністю у свою групу, Тетяна спеціального навчання не проходила. Натомість, кожна дитина повинна мати поруч власного асистента з відповідною освітою, щоби зробити навчання максимально зручним та продуктивним для дитини й тим самим розвантажити вчителя, щоби йому було легше працювати у класі. Буває і так, що один асистент працює одразу з кількома дітьми у класі, але це залежить від рекомендацій спеціалістів та потреб дітей.
Асистентів готують в університетах на спеціальних курсах або ж у межах післядипломної освіти.
Якщо в Україні асистентів адміністрації шкіл та батьки здебільшого шукають самостійно, то в Польщі цим процесом керує орган місцевого самоврядування. Проте в нашій країні держава забезпечує тільки асистента вчителя, який має допомагати всьому класу, а не тільки одній дитині.
“Я б не сказала, що в нас є проблема з браком фахових асистентів. Навіть у нашому невеличкому селі ми одразу знайшли двох потрібних асистентів для дітей”, – розповідає Тетяна.
Алгоритм вступу до садочку чи школи дитини з ООП у Польщі доволі схожий до українського сценарію. Спочатку батьки консультуються з фахівцями (логопеди, психологи, профільні лікарі), а потім вирішують, до якого типу школи чи садочку вони віддають дитину.
Ці спеціалісти також дають поради та рекомендації і видають довідку, яка і є підставою для підбору спеціальної програми навчання та розвитку. Такі плани розробляють разом відповідні спеціалісти, шкільні психологи та вихователі чи вчителі. Отже, польська практика доволі схожа до української, коли дітям підбирають програму так, щоби навчання в школі було максимально ефективним і з погляду соціалізації, і з погляду власне освіти.
Проте є суттєва відмінність від України. Як таких інклюзивно-ресурсних центрів, які є в нашій країні, у Польщі немає. Розробка програм та поради батькам та вчителям є результатом співпраці лікарів, психологів та педагогів, які працюють у різних установах. Вони разом вирішують, які додаткові заняття потрібні дитині, наприклад, з логопедом чи фізіотерапевтом. У закладі, де працює Тетяна, також практикують іпотерапію – оздоровче катання на конях.
“Щоби працювати з дітьми з інвалідністю, багато моїх колег отримували післядипломну освіту. При цьому, подібні спеціалізації є дуже вузьким. До прикладу, щоби працювати з дитиною з аутизмом, треба закінчити відповідний курс щодо роботи з дітьми з таким діагнозом. Ба більше, для роботи з учнями з деякими видами аутизму, наприклад, із синдромом Аспергера, треба спеціалізуватися саме на цьому розладі аутистичного спектру”, – говорить Тетяна.
Фінансується інклюзивна освіта в Польщі здебільшого з державного бюджету. Основна ж роль місцевих органів влади – розподіл державних та місцевих коштів для шкіл та садочків. Система розподілу коштів працює за принципом “гроші йдуть за дитиною”: школи, де немає дітей з особливими освітніми потребами, отримують дві субвенції з державного бюджету, а ті навчальні заклади, де такі діти є, отримують уже дев’ять субвенцій. Ці гроші йдуть на зарплату вчителям та асистентам, комунальні платежі, довіз дітей до школи, харчування тощо.
Щоправда, вихователі та вчителі в Польщі, як правило, не отримують доплат за роботу в класах та групах, де вчаться діти з інвалідністю. Тетяна, попри те, що працює в інтеграційному комплексі, за роботу отримує стандартну ставку.
Один з основних принципів інклюзивної освіти в Польщі – створення умов для навчання дитини з інвалідністю. До прикладу, архітектурна недоступність шкіл, яка є частою проблемою в Україні, не має бути проблемою для навчання дитини в Польщі. “У нашій школі немає дітей, які пересуваються на візках. Якщо б така дитина з’явилася, то пандус встановили б”, – говорить Тетяна.
Щоправда, поки ситуація з архітектурною доступністю у польських школах далека від ідеалу. До прикладу, у Любліні з 63-ти дошкільних закладів – лише один повністю безбар’єрний, а з 73-ти шкіл – лише десять цілковито доступні для дітей, які пересуваються на візках.
В Україні інклюзивна освіта також фінансується за схожою схемою. Місцеві органи влади є здебільшого лише розпорядниками державних субвенцій на місцях. Фінансування йде на додаткові виплати вчителям та їхнім асистентам, корекційно-розвиткові заняття, а також на спеціальні навчальні матеріали та пристосування.
Натомість, архітектурна доступність залежить від місцевого бюджету. З нею в українських школах ситуація гірша за польську. За різними даними, 74-ти до 77% будівель доступні на першому поверсі, а повністю безбар’єрні – менше одного відсотка.
Проте, нові Державні будівельні норми зобов’язують робити освітні простори інклюзивними під час їхньої реконструкції чи спорудження.
Марта Кобринович, спеціально для “Нової української школи”
Титульне фото: автор – Lisitsa_, Depositphotos
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.
Обговорення