3 242
0
Київська школа №236 невелика: тут навчаються близько 500 учнів. Розташована у віддаленому районі, вона виглядає цілком звичайно. Вирізняє її, мабуть, одна особливість, на яку натрапляє кожен відвідувач, – довгий пологий пандус з перилами. Він веде до вхідних дверей і натякає, що тут навчаються діти, які пересуваються на візках.
Це справді так, але крім них, тут також навчаються діти із затримкою психічного розвитку (ЗПР), розладами аутичного спектру (РАС), ДЦП і затримкою мовлення. Ніколи не навчали тут тільки незрячих дітей. За три роки роботи з інклюзією школа прийняла до себе 22 дитини з особливими освітніми потребами, які зараз вчаться в десяти інклюзивних класах.
Журналістка “Нової української школи” дізнавалася, чому школа нікому не відмовляє, як шукає асистентів вчителів і де взяла гроші на ресурсну кімнату.
День у 1-Б починається з ранкового кола. Зазвичай у цьому класі 28 дітей і п’ятеро дорослих: вчителька, її асистентка і троє тьюторів (цих спеціалістів ще називають асистентами дитини). Завдання тьюторів – бути поруч зі своїми підопічними і за потреби допомагати (у школі кажуть, що насправді – навчити дитину працювати самостійно). Завдання асистента вчителя – працювати з усім класом. Наприклад, роздавати матеріали чи допомагати тим, хто не встигають.
Сьогодні в ранковому колі один стілець – для Вадима, якому важко довго стояти. Поруч за ним наглядає тьютор. Крім Вадима, на інклюзивному навчанні в 1-Б – дівчинка з ДЦП і дівчинка з ЗПР. Сьогодні їх на уроках немає.
У ранковому колі діти роблять одне одному масаж і говорять компліменти. Ніхто спеціально їм не пояснював, що їхній клас чимось особливий, розповідає вчителька Тетяна Анатоліївна. На початку року вона провела урок про різноманіття. Кожна дитина розмалювала квітку, і всі побачили, що так само, як квіти різні, – так і люди не можуть бути однаковими. Більше пояснень, за словами вчительки, клас не потребував.
Загалом школи часто нібито обирають собі якийсь один профіль для інклюзії: працюють переважно з дітьми з РАС, чи, наприклад, з дітьми з ДЦП. І хоча за законом “Про освіту”, дитина має право навчатися у школі біля її дому, їй все ще можуть відмовити і порекомендувати якусь віддаленішу, проте “з досвідом роботи”.
Проте у 236-тій школі кажуть, що за три роки не зачинили дверей ні перед ким, хто потребував місця в інклюзивному класі. Ба більше – приймали дітей з сусідніх мікрорайонів.
“Давно, коли не йшлося про жодну інклюзію в школах і були тільки інтернати, до нас прийшла дитина з важкими порушеннями мовлення, – пригадує директорка Інна Вікторівна, – і ми змогли її навчити, хоч і не мали для цього жодних навичок”.
“До того, як інклюзія на законодавчому рівні зайшла в школи, ніхто ж, крім інтернатів, не працював з дітьми з аутизмом, наприклад, – підтверджує завуч з інклюзивної роботи Тетяна Володимирівна. – Ми теж не все одразу знали, і нам було важко. Але важливо, щоб діти навчалися там, де живуть. Бо вони звикають одне до одного, разом граються біля будинку, ходять на гуртки, у магазини. Так все навколо буде їм знайоме. Не буде як раніше – вийшла дитина з інтернату і не знає, до кого звернутися. Середовище знатиме, чим їй допомогти, а на що заплющити очі”.
Втім, у цій школі, як і в будь-якій, серед вчителів є як прихильники, так і противники інклюзії. І попри власне відчуття місії щодо впровадження інклюзії, директорка досі не певна, що коли-небудь їй вдасться переконати цих противників. Саме тому в молодшій школі на паралелі завжди є звичайний (неінклюзивний) клас. Але вже в середній у вчителів вибору немає.
З цієї ж причини Інна Вікторівна вважає, що не кожна школа готова до інклюзії.
“Тут головне – психологічна готовність, починаючи від керівника і закінчуючи техпрацівником. Бо всі спілкуються з дітьми. Дуже важливо подолати страх, бо діти його відчувають, а тоді середовище для них стає некомфортним і результату не буде. Тому перше, що ми робимо, – долаємо страх. Як тільки це стається – дитина розкривається і можна працювати”.
Директорка розповідає, що страх у 236-й школі долали за допомогою навчання вчителів. Брали тему: затримка психічного розвитку чи аутизм, шукали інформацію в інтернеті, обговорювали. Потім були семінари, але й цього було замало. Необхідні тренінги виявилися для вчителів надто дорогими, але допомогла ГО “Ми разом”, яка займається дітьми з аутизмом. Мама одного з учнів школи – її співзасновниця.
“Ми досі у процесі навчання, і він безкінечний, бо щоразу, коли заглиблюємося в проблему, виявляється, що досі не всім володіємо”, – каже директорка.
У 2-Б класі навчаються двадцять дітей. Серед них Дмитро – жвавий хлопчик, який пересувається на милицях і обожнює футбол. Настільки, що став у школі футбольним суддею. Його вчителька Оксана Вікторівна, яка взяла клас одразу після закінчення університету, крім уроків, допомагає хлопцю навчитися правильно ставити ногу, коли він підіймається сходами.
“Бо якщо тільки вдома займатися – результат буде менший”. Оксана Вікторівна пройшла онлайн-курс з інклюзивного навчання від ГО “Смарт освіта” і EdEra. Крім того, каже, що багато про все читає. У роботі з інклюзивним класом поводиться так, щоб усі учні почувалися рівними. У її учнів немає тьюторів (бо в цьому немає потреби), тому допомагає працювати з класом тільки асистентка вчителя.
Асистентами у 236-й школі працюють зазвичай студенти останніх курсів педагогічних вишів, але директорка визнає, що знайти кандидатів важко: вони повинні мати вищу педагогічну освіту, а посада асистента обмежує в зарплатні. Тому охочих небагато, і в пошуках допомагає сарафанне радіо.
Асистентів дитини (тьюторів) шукають і оплачують батьки. Інколи ними працюють самі батьки і це, за словами директорки, для дитини найгірше, бо вони не дають простору для самостійності. “Найкращий варіант – це тьютор-корекційний педагог чи психолог. Але якщо його винаймають батьки, тому він соціально незахищений і не має стажу. Тому держава повинна брати їхню оплату на себе”.
У школі також є проблема з батьками, які не визнають особливі освітні потреби своїх дітей і не ведуть їх на обстеження. Найдовше батьків тут переконували впродовж шести років. Тепер учениця навчається за адаптованою програмою і має право на відвідування корекційних занять.
Кожна дитина на інклюзивному навчанні має свою команду супроводу. До неї входять класний керівник, асистент вчителя, тьютор (якщо рекомендовано), заступник директора, корекційні педагоги, психолог, логопед чи реабілітолог (за потреби) та інші вчителі. У старшій школі – усі вчителі.
Команду формують, коли дитина приходить до школи ще до початку навчального року, щоб визначити її сильні і слабкі сторони, на що потрібно звертати увагу. До 15 вересня потрібно скласти індивідуальну програму розвитку дитини. Її переглядають кожні півроку (на обговорення збирається вся команда), щоб за потреби скоригувати цілі.
Психолог Оксана Вікторівна розгортає аркуші, схожі на анкету, в якій детально описано сфери розвитку другокласника Девіда.
Коли Девід познайомився з Оксаною Вікторівною, вона попросила його щось намалювати. І він намалював Африку. І малював її впродовж цілого року. І навіть його розповіді про ці малюнки були виразні. “За такі речі треба зачіпатися, – пояснює психолог. – Вони допоможуть нам розвивати дитину”.
Хлопчик саме прийшов на заняття і вони з психологом грають в асоціації: щось на зразок доміно з малюнками, де потрібно підібрати схоже за формою чи змістом зображення.
У Девіда два заняття з психологом на тиждень по двадцять хвилин кожне. Оксана Вікторівна складає їх в одне велике, але визнає, що цього часу для дитини з ЗПР недостатньо. І для швидшого прогресу потрібно більше.
Коли Девід закінчить гру, а потім розфарбує квітку (важливо завершувати кожну дію, пояснює психолог), він піде займатися до ресурсної кімнати.
Спершу в школі був тільки батут, а кімната з’явилася цього року. Тут є обладнання, яке допомагає впоратися з емоціями, перевтомою чи, навпаки, дати вихід енергії. Можна залізти в будиночок, повисіти в коконі чи пострибати на батуті.
Кошти на все це обладнання школа отримала з так званої інклюзивної субвенції. Для цього потрібно було подати список з кількістю учнів на інклюзивному навчанні. Оскільки їх тепер багато, то й фінансування збільшилося. Гроші отримало Управління освіти, а що саме купувати вирішувала школа, виходячи з потреб дітей. Наступного року кімнату будуть вдосконалювати. Так само в школі планують зробити пандуси на другий поверх.
***
За три роки роботи з інклюзією було близько шести випадків, коли батьки нормотипових дітей відмовлялися віддавати своїх дітей в інклюзивні класи.
“Моє завдання дізнатися чому, – каже директорка. – Як правило, це відбувається через попередній негативний досвід спілкування. Але за правильно організованої роботи класу і команди супроводу ніхто не страждає. А взагалі я не знаю, для кого важливіша інклюзія – для дитини з нозологією чи для звичайної дитини. Бо так вони бачать, що існують інші люди з іншими проявами. Насправді зараз діти дуже толерантні”.
*Імена всіх дітей змінено
Надія Швадчак, “Нова українська школа”
Фото авторки
Читайте також “Яку документацію варто вести асистенту вчителя в інклюзивному класі”.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.
Обговорення