Творчість на марґінесі: наслідки та як їх виправити. Огляд основних ідей Кена Робінсона у книзі “Освіта проти таланту”

“Теорії стають популярні не тільки тому, що доступні, а й через те, що задовольняють певну потребу”.

Книги Кена Робінсона, що з’явилися за останні два роки українською завдяки видавництву “Літопис”, є саме тими працями, які мусять бути в домі кожного, хто є або був пов’язаний з освітою. Проте, на відміну від “Школи майбутнього“, книгу “Освіта проти таланту” я б назвала дещо ширшою. Адже у ній йдеться не так про освітню систему та значення освіти в житті людини, як про вагомість творчості в житті кожного з нас.

Більше того, на сторінках цієї праці автор відповідає на запитання, які сьогодні перед собою ставить кожен, хто зацікавлений в особистому зростанні та розвитку: як стати творчим лідером і як навчитися бути творчим?

Питання освіти і в світі загалом, і в Україні зокрема сьогодні є як ніколи актуальним. Мабуть, кожен, хто хоча б трохи цікавиться ним, може погодитися з твердженням про якщо не відсутність узагалі, то досить малий відсоток присутності творчості в освітньому процесі. Часто-густо творчість як така взагалі нівелюється, залишаючись у тіні так званих “більш потрібних” предметів чи точніше “більш правильних” методів їх вивчення.

Кен Робінсон не раз у своїй книзі наголошує на тому, що ми неправильно розуміємо саме поняття творчості. Зазвичай ми приписуємо її мистецтву, музиці, кіно. Проте вона є в будь-якій професії. Будь-яка робота потребує творчого підходу, якщо працівник налаштований на розвиток. Більше того, автор наводить приголомшливі, як на мене, слова викладачки танців Марти Ґрем, які виявляють усю вагомість творчості в житті людини:

“Жвавість, життєва сила, енергія, збудження перетворюються крізь вас на дію, а що ви – унікальні в усі часи, то і їхнє вираження – теж унікальне. Якщо ви заблокуєте творчі імпульси, вони ніколи не знайдуть виходу через когось іншого і втратяться назавжди”.

На жаль, у житті багатьох людей їхня освіта – це певний пройдений етап (у когось він обмежується школою, хтось здобуває також і вищу освіту, дехто проходить додаткові курси), до якого вони вкрай рідко повертаються. Справа в тому, що ми переконані у визначенні освіти як підготовки до того, що трапиться з нами в майбутньому. Так, ніби за якийсь проміжок часу ми накопичуємо необхідні нам знання, а решту життя просто їх використовуємо.

“Вважаючи освіту процесом підготовки до чогось, що станеться у майбуньому,– пише Кен Робінсон, – ми нехтуємо тим, що перші шістнадцять чи вісімнадцять років життя людини – це не репетиція. Молоді люди живуть тут і тепер”. А отже, освіта має плекати таланти й здібності, що дадуть нам змогу вже тепер вести якнайкраще життя.

“Щоб реалізувати свій справжній творчий потенціал – в організаціях, школах і спільнотах, – ми мусимо по-іншому сприймати себе й ставитись одне до одного. Мусимо навчитися бути творчими”.

У час, коли в багатьох процесах нас можуть замінити роботи, роботодавці шукають не працівників з вищою освітою чи зразковим дипломом, але людей, які творчо мислять, генерують новаторські ідеї, вміють спілкуватися і працювати в команді, гнучких й упевнених у собі. А все тому, що з фахівця, який не вміє сприймати ситуацію комплексно – немає жодної користі. То який же він, творчий лідер?

Почнемо з того, що це людина, яка розвиває свою уяву та творчість: “Прямувати просто до мети, тобто до інновацій, не розвинувши спершу уяви й творчості, від яких вони залежать, – те саме, що сподіватися виграти золоту медаль на спортивних змаганнях, не маючи наміру спочатку потренуватися”.

Звісно ж, спершу кожен може мати страх перед змінами. Насамперед це хвилювання через те, що доведеться постійно продукувати якісь нові ідеї. Але суть у тому, щоб створити середовище, де всі, хто в ньому перебуває, охоче пропонували свої ідеї. Також вони можуть боятися втратити контроль. Проте творче лідерство передбачає щось інше, ніж звичку давати команди й усе контролювати.

Автор подає три головні ролі творчого лідера.

І. Сприяння розвиткові творчих здібностей кожного учасника організації.

“Організації – не бездушні механізми, а люди – не їх елементи. Люди мають цінності й почуття, уявлення і думки, мотивацію і біографію, тоді як шестерні й гвинтики – ні”.

Кожен працівник має творчий потенціал. Щоб новаторство процвітало, його треба сприймати як невід’єму частину мети цілої організації, а не як її окрему функцію. Люди, які наймаються на роботу в компанію, мають за плечима різний досвід і є багатогранними особистостями, проте їх зазвичай сприймають тільки на основі їхньої освіти й робочих зв’язків.

Справжній творчий лідер мусить створювати в колективі атмосферу, де буде відчуття спільної культури. Втілити це можна за допомогою організації семінарів, лекцій, тренінгів для своїх працівників, спільного цікавого та корисного часопроведення. Кожен учасник команди має відчувати свою вагомість, знати про важливість його особистого внеску для розвитку цілої організації. Окрім того, лідер має подбати про умови, в яких кожен працівник зможе навчатися бути творчим.

Кен Робінсон наводить чудовий приклад, на який хочеться звернути трохи більше вашої уваги. Йдеться про корпоративний університет як внутрішню структуру компанії. Його найважливішими завданнями є:

• підтримка відчуття належності до компанії;
• допомога персоналові зрозуміти умови й пріоритети діяльності організації;
• розвиток конкретних навичок й умінь, що дають організації конкурентні привілеї.

Звернімося до питання освіти. Однією з причин, чому так багато учнів покидають систему, є те, що про їхні потреби часто-густо забувають. Якби державна освіта будувалася на персоналізації як основі, її покидало б значно менше школярів.

“Окрім загальної навчальної програми, учні мусять мати можливість глибше зануритись у сфери, що особливо їх цікавлять, і пробувати найрізноманітніші професії, – роздумує автор на сторінках “Освіти проти таланту”. – Не кожен хоче вступати до університету, а той, хто вступає, не зобов’язаний робити це відразу після школи. Хтось хоче відвідувати школу дизайну, музичну школу чи танцювальну академію. Іншим хочеться відразу почати працювати”.

ІІ. Утворення та підтримування динамічних творчих команд.

Лідер має:

• утворювати творчі команди, вирішуючи, яких людей до якого пректу долучити;
• зосереджувати діяльність команди на основних завданнях, установлюючи обмеження, рамки й цілі;
• забезпечувати команду ресурсами, щоб вона могла виконати завдання, маючи вдосталь часу й матеріалів.

“Талановитий лідер знає, кого залучити до команди, що дати кожному її учасникові й коли час братися за щось інше”.

Цінність колективу криється в розмаїтті її учасників, кожен з яких має власні зацікавлення, знання та вміння в певній галузі, та у співробітництві. Співробітництво як процес імпровізації базується на двох ключових засадах:

• всі учасники приймають кожну висловлену пропозицію. Мета – не відкидати чужі ідеї, а використати їх як основу для подальшої роботи;
• треба завжди дбати про гарний імідж своїх партнерів. Мета – не оцінювати критично їхні ідеї, а допомагати їм краще їх сформулювати й довести до пуття.

А щодо школи: “Знати, з якого джерела черпати, щоб задовольнити ту чи ту конкретну потребу, – ось справжня майстерність, яку мають вчителі-професіонали. Щоб створити в школі творчу культуру, треба відродити творчі здібності вчителів”.

ІІІ. Розвиток загальної культури новаторства.

Творчі культури мають бути наділені насамперед такими рисами:

• гнучність;
• допитливість.

Не менш важливим є облаштування творчого простору: “Гнучкий робочий графік і вплив інформаційних технологій стирають межі між домом і офісом, роботою й розвагами та дозвіллям. Важливо дозволяти працівникам по-своєму облаштовувати своє робоче місце так, щоб це надихало їх на творчість. Там, де цінують співробітництво, має бути простір для зібрань і тренінгів”.

І на завершення наведу слова з книги, які справді надихають на зміни: “Творче навчання і сприяння творчості – це не розкіш, без якої можна обійтися. І це стосується як державного та приватного секторів, так і шкільного й домашнього середовища. Творчість дарує нам змогу прожити достойне життя й берегти світ, у якому варто жити. Культурні й економічні обставини, в яких ми і наші діти мусимо давати собі раду, кардинально відрізняються від тих, що існували в минулому. За допомогою освітніх ідеологій дев’ятнадцятого століття не вдасться подолати викликів століття двадцять першого. Нам потрібна нова епоха Відродження, що цінуватиме різні види інтелекту і плекатиме творчі взаємини між дисциплінами, а також між освітою, бізнесом і широкою громадськістю. Трансформувати освіту нелегко, проте її крах обійдеться нам неймовірно дорого, тоді як успіх дасть переваги, яких ми й уявити собі не можемо”.

Дарина Вороновська, засновниця літературного проекту “Книжкова шафа”

Титульне фото: автор – Khakimullin, Depositphotos; інші фото надано видавництвом “Літопис”