Теми статті: агенти змін, вчителям, директорам, педагогіка партнерства
30 Липня 2020
3 223
0
Замість класичного батьківського комітету їй вдалося зібрати активних батьків, які самі спонукають одне одного писати проєкти й долучатися до того, щоби школа ставала кращою. Залишатися збоку тут – соромно.
Замість того, щоби давати здачу, у цій школі вчать казати “Відійди”, аби не розпалювати конфлікти. Адже їх тут вирішують, аж поки всім не буде зрозуміло, чому так сталося і як цього більше не допустити.
Третя розповідь про поради директорів, як впоратися з тією чи іншою проблемною ситуацією, – від Анни Байовської, директорки Львівської загальноосвітньої школи “Дивосвіт” І-ІІ ступенів із поглибленим вивченням англійської мови.
Згодом історії 15-ти директорів зі всієї України про найпоширеніші проблеми в школах та їх вирішення складуть посібник, який буде безкоштовно розповсюджуватися серед керівників закладів середньої освіти.
Загальноосвітня школа “Дивосвіт”
Рівень освіти: І-ІІ ступені
Кількість учнів: 365
Стаж роботи директором: з 1998 року
Є автономна бухгалтерія: так
Проблеми, які виникають найчастіше, можна розділити на такі категорії:
Звісно, проблеми – наші друзі, ми без них не можемо. Але найскладніше – дружити з комплексними проблемами, тими, які потребують багато часу. Але без них школа не може функціонувати. Зазвичай вони стосуються господарства, побуту й фінансування.
Ми давно маємо фінансову самостійність – у школі ніколи не було централізованої бухгалтерії. І мені важко порівнювати, що краще. Але окрема бухгалтерія – не незалежна. Усе-таки ми прив’язані до загального бюджету, кошторису міста й субвенцій. Тобто, мусимо виходити з тих коштів, які до нас надходять.
Й от найбільша проблема фінансування в тому, що фінансові можливості не можуть повністю задовольнити наших потреб. Наприклад, складнощі виникають, коли з’являються аварійні ситуації. Йдеться про проблеми з водою, опаленням, світлом. Їх треба вирішувати негайно.
Тоді підрядники, у яких ми замовляємо послуги, хочуть одразу отримати гроші. До того ж, раніше були такі, які надавали послуги за актами виконаних робіт. Нині для цього треба багато документації. Тобто це зайвий клопіт. Так виникає замкнене коло. Не завжди його легко вирішити, і на це витрачається багато часу, який директор міг би використати, аби покращити навчальний процес.
Кожна школа мусить знаходити свій шлях і свій вихід, як вирішити ту чи іншу проблему. Вирішення будь-якої з них є нестандартним, воно не має прописаних алгоритмів. Якщо, наприклад, батькам щось не подобається, то я щоразу шукаю новий шлях, як це оминути.
Бувало таке, що залучали вчителів, психологів, заступників. Проте завжди стараюся робити так, щоби батьки, виходячи з кабінету, казали: “Дякуємо, ми зрозуміли”. Бо якщо ні, тоді треба зустрічатися з ними кілька разів, поки вони так не скажуть.
Отже, алгоритм розв’язання проблем я складаю сама, перекреслюю – і знову складаю.
Нині батьки стали великими експертами як у навчанні дітей, так і в організації діяльності школи. Але коли треба допомогти, то вони стоять збоку, активність зникає.
Ми знайшли вихід із цієї ситуації.
Зазвичай на перших батьківських зборах батьки самі обирають батьківський комітет. Минає трохи часу – і решта батьків починають принижувати той самий батьківський комітет. Мовляв, вони завжди щось хочуть, вимагають. Тому ми відмовилися від батьківських комітетів як таких.
Натомість, якось я вирішила зібрати активних батьків – тих, які хочуть і можуть щось робити. Справа в тому, що в містах є громадські бюджети, й активна громада має можливість вигравати проєкти й отримувати фінансування. Я мала потребу й ідеї кількох проєктів – нам треба було відремонтувати спортивний зал, їдальню, облаштувати майданчик, огорожу навколо школи. На це треба немалі кошти.
Тому у Viber-групах я кинула клич: хто з батьків готовий прийти й обговорити майбутню діяльність школи, розпланувати, подумати, що нам треба. Призначила день і час. У результаті, прийшли двоє найактивніших батьків.
Ми з ними вирішили, що перше, що нам треба зробити, – поставити паркан навколо школи. Відтак, взялися писати проєкт для громадського бюджету й заявили, що в нас створився актив школи “Дивосвіт”. За 2–3 тижні знову призначили зустріч, аби до нас долучалися.
На неї прийшли 56 батьків. У мене аж крила виросли. Коли почалося голосування, наша школа, у якій навчаються 360 дітей, посіла перше місце із 2800 голосами. Ми загородили школу – і на подвір’ї зникли собаки, не стало незнайомих людей. Тепер подвір’я – для дітей.
Зрештою, ми виграли проєкт із ремонтування спортивної зали, їдальні, проєкти із закупівлі обладнання для школи й облаштування ігрового майданчика. Коли я цьогоріч сказала батькам, що можна взяти тайм-аут, вони відповіли: “Та ви що, ми тільки в азарт увійшли, який тайм-аут?”.
Актив разюче відрізняється від батьківського комітету. Батьківський комітет виконував усе на побутовому рівні. А актив – на ідейному. Вони приходили з ідеєю, запитуючи “Що нам для цього треба? Що я можу зробити?”. Це не означає, що вони давали гроші. Вони шукали шляхи вирішення.
У такий спосіб батьки змушують інших батьків бути активними. Зрештою, тим, хто не долучаються, сумно бути просто споглядачами. Вони долучаються до активності, бо їм прикро, що вони не долучилися раніше, маючи ідею. Хоча є частина, яким байдуже. І це треба прийняти.
Складнощі виникають тоді, коли в конфлікти дітей включаються батьки. Тому, якщо можливо подолати проблему в школі, ми намагаємося, щоби вона не доходила до батьків. Зрештою, у нас небагато конфліктів і вони не такі, як у старших класах. У малих дітей часто бувають забави, які з нашого боку виглядають жорстокими. Але виявляється, вони граються. І зазвичай діти здатні самі вирішити такі ситуації.
Коли вчителі не можуть впоратися з конфліктами, звертаються до мене. Тоді ми збираємося з усіма учасниками, за потреби залучаємо заступників і психолога. Далі – діти мають написати на папері, що сталося. Якщо йдеться про тих, які не вміють писати, тоді вони надиктовують ситуацію вчителям, а ті записують.
Опісля – ми зачитуємо вголос, хто що написав – і починаємо обговорювати. Ми розбираємо кожне речення. Наприклад, “Він підбіг до мене і штовхнув”. Виникає запитання: “Чому він це зробив?”. Зрештою, може виявитися, що конфлікт стався випадково.
Ми обрали такий метод, бо інакше людина може сказати: “Я такого не говорила”. А в нас усе є на папері. А ще дитина вправляється в письмі, старається не робити помилок, формулює речення, формується відповідальність, адже це хтось читатиме. До слова, батьки також мають писати такі записки, якщо конфлікт виходить за межі школи.
Також ми влаштовуємо зустрічі з батьками, куди запрошуємо психологів. Себто, проводимо таку собі просвітницьку діяльність. Ми зустрічаємося – із зацікавленими батьками. Для цього я не влаштовую загальних зборів.
Наприклад, батьки вчать дітей вирішувати конфлікти так: “Дай здачу”. І рідко батьки радять відійти. Але ж “Дай здачу” – означає “Розпали конфлікт”. Про це й розповідаємо на зустрічах. І я помітила, що в школі випрацьовується тактика “Я краще відійду”.
Ще одна ситуація: якщо дитина спіткнеться, то обов’язково прийде і скаже: “Мене хтось штовхнув”. Але ми маємо камери у дворі – знаходимо той момент і показуємо дитині. Виявилося, часто діти нарікають на інших, бо хочуть згладити свою провину перед батьками. Вони розповідають батькам, що в конфлікті винний хтось інший. І батьки вірять дитині.
Проте вони мають навчити дитину говорити правду. Вона має не боятися сказати: “Так, це сталося, я зламав ручку, я штовхнув однокласника”. А батьки мають навчитися це приймати. Про це також говоримо на зустрічах.
А ще вчителі влаштовують активні батьківські збори класу й разом складають так звані афіші. Це – думки батьків із того чи іншого приводу, які фіксують на папері. Так, наприклад, мені запам’яталися минулорічні зустрічі в перших класах. Учителька попросила, аби батьки описали друга чи однокласника для своєї дитини, про якого вони мріють. Біля своїх дітей батьки хочуть бачити ввічливих, щедрих, добрих, щирих однокласників. Далі – можна ставити запитання: “Чи ваша дитина може бути таким однокласником?”.
Також учителька запитувала, де батьки хочуть, аби сиділа їхня дитина. На щастя, батьки не намалювали три рядочки парт і не посадили свою дитину за першу парту. Батьки об’єднали дітей за партами в групи. А на запитання “Яка роль учителя в класі” відповіли, що це – наставник, який дає дітям можливість розкритися і проявити себе. І ніхто не написав, що вчителька має перевіряти зошити і звертати увагу тільки на мою дитину.
Я завжди переглядаю ці афіші й беру думки батьків до уваги. А ще папірці висять у класі як нагадування. Так випрацьовується довіра й усі розуміють, чого очікують від інших.
Минулоріч наш колектив поповнився чотирма молодими вчителями. Це – радість. Коли вливають нову кров в організм школи, він функціонує краще. Але для того, щоби створити таку школу, як ми маємо, мені довелося багато працювати на початку.
Ми мали постійні зустрічі, семінари, наради, навчання. Зранку ми вчили дітей, а після обіду вчилися самі. Ще з 1998 року ми працюємо за принципом, який пропонує НУШ, – робота в групах, навчання без дзвінків, інтегроване й тематичне навчання.
Так-от, коли до школи приходять нові вчителі, я одразу оголошую їм наші ідеї. І багато відсіюється. Бо не хочуть так працювати. Залишаються тільки ті, які готові працювати саме за нашими принципами. І кожна нова людина, яка долучається до колективу, потребує опіки та підтримки директора. Це – для того, щоби вона стала такою, як основне тіло школи. Щоби вона стала частинкою шкільної спільноти, аби відчули нашу специфіку роботи.
Так, я відвідую уроки нових вчителів. Але це не означає, що я сиджу цілий урок на останній парті й щось записую. У наших класах завжди відчинені двері. Тому мені все видно. Аби зрозуміти, що вчителеві треба підтягнути й на що звернути увагу, варто поспостерігати за ним по кілька хвилин на різних уроках. Треба подивитися, як учитель спілкується з дітьми, як організовує роботу, скільки часу відводить для дітей, а скільки для себе, чи контролює час, що робить на перерві, як гуляє з дітьми надворі.
Тоді я складаю якусь картину й кажу вчителеві: “Ти добре зробила таке й таке, а в цьому я б порадила тобі підійти до вчительки Оксани. Бо вона це добре робить, поспостерігай. А ось література, яку можна почитати. За кілька днів я знову прийду і прослідкую, як ти вправляєшся”. До того ж, у молодих вчителів зазвичай є наставники. Таке менторство триває доти, доки вчитель, якого навчають, сам не зможе стати ментором. Комусь може знадобитися місяць чи два, а комусь – пів року.
Кожен наш учитель є мотиватором для іншого. Наприклад, я постійно вчуся – на різних семінарах, курсах, тренінгах. І до того спонукаю всіх учителів. Коли було дистанційне навчання, кожна з учительок пройшла 2–3 вебінари. Тоді ми ділилися інформацією між собою. Ми проводимо тренінги одне для одного так, як вчителі мають проводити заняття з дітьми. Тобто формуємо групи, обговорюємо інформацію.
Вчителі знають: якщо вони дізналися цікаву інформацію, мають поділитися нею з колегами. Нині це відбувається онлайн (вебінари і Zoom-конференції), раніше – офлайн.
Я люблю повторювати: “Вчитель – доти вчитель, доки він вчиться”. Це працює. От я зараз сиджу й думаю: “У мене немає неактивних. Кожен вчитель – зірочка”.
Читайте попередні тексти із серії:
Марія Марковська, “Нова українська”
Усі фото: Дмитро Ларін
Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за посиланням.
Обговорення