Запалені до науки: як працює вчитель, який підготував переможців міжнародної олімпіади з екології

Нещодавно двоє учнів В’ячеслава Вадимовича Пономарчука привезли з конкурсу в Бразилії медалі: Катерина Малкіна з проектом “Новий метод біогенної утилізації поліетилену високої щільності (HDPE)” (вона знайшла бактерій, здатних поглинати поліетилен) і Юрій Паша з роботою “Новий екологічно безпечний метод підвищення життєвих характеристик рослин родини Poaceae (Злаки)”.

Перемоги з підопічними у вчителя біології і екології Маріупольського технічного ліцею трапляються не вперше. Рік тому директорка ліцею зазначала, що 20% учнів є призерами різних олімпіад, а дев’ять з одинадцяти, які брали участь у конкурсі “Intel-Еко Україна” у 2016 році, здобули нагороди.

Журналістка НУШ дізнавалася, як вчителю, який вважає себе лінивим, вдається залучити учнів до науки.

До ЗНО з лопатою

Юрій Паша (тепер студент першого курсу Національного медичного університету ім. Богомольця) ніколи не був відмінником, але це його проект посів третє місце серед 420 робіт з усього світу на олімпіаді в Бразилії.

Завдяки своєму проекту до ЗНО хлопець готувався не з репетитором, а з лопатою (з біології отримав 194 бали): копав грядку в дворі ліцею. Якщо хтось запитував “нащо” – казав: “для пшенички”. Насправді так він перевіряв лабораторні дані на практиці: після уроків, а інколи й під час. Тепер Юрій показує результати на моніторі ноутбука: як на грядці чергуються густі й рідкі рядки пшениці.

“Юрій Паша ніколи не був відмінником, але це його проект посів третє місце серед 420 робіт з усього світу на олімпіаді в Бразилії”. Фото з особистого архіву Юрія Паши

Паранодуляція, ‒ пояснює Юра вже цілком серйозно, ‒ метод, який має допомогти підвищити урожайність зернових без використання добрив.

“Нодул – це бульбочка. У бобових є такі на корінцях, ‒ каже. ‒ Беремо дуже дешевий гормон і оброблюємо рослинки, поки вони маленькі (16 грамами можна обробити цілий гектар). На коренях утворюються бульбочки, і в них ми заселяємо спеціальні бактерії. Ці бактерії залишаються в рослині на все її життя і захищають від найпоширенішої хвороби зернових – чорного бактеріозу, який може винищити цілі поля.

Ціна на обробку гектару виходить близько $10. Але проблема нашого методу в тому, що простіше засипати поле селітрою. Втім, якщо ми хочемо отримати якісну продукцію і вийти на європейські ринки ‒ не можна сипати неконтрольовано багато добрив”.

“Якщо ми хочемо отримати якісну продукцію і вийти на європейські ринки ‒ не можна сипати неконтрольовано багато добрив”. Фото з особистого архіву Юрія Паши

Науковий керівник Юрія ‒ В’ячеслав Вадимович ‒ зауважує: головне, що так не відбувається накопичення азоту ні в ґрунті, ні в зернах, ні в продуктах. Бо перенасичення викликає в людей хвороби.

Перш ніж придумати свій переможний проект, Юрію довелося зробити кілька спроб: ще одну з пшеницею (теж щодо підвищення урожайності), іншу ‒ з бактеріями в пащах собак (як вони відрізняються в дорослих та молодих собак) і найранішу (у 8 класі) ‒ з утилізацією ялинок. Дослідження у ліцеї зазвичай не дуже дорогі, тому їх проводять за власні кошти або знаходять людей, які можуть допомогти.

Мотивоване середовище

На першому курсі (8 клас) всі учні ліцею беруться за свій перший проект. Тема має бути близька до профілю навчання, взята з інтернету чи власного досвіду. За невиконання кари немає, але завдання вчителі оголошують як обов’язкове. Більшість учнів його виконують.

“Це виявилося цікаво. Крім того, ти одразу бачиш старшокласників, які займаються науковими проектами. Бачиш, що вони розумні, і вчителі до них ставляться з повагою. Хотілося бути, як вони”, ‒ Юра пригадує перші враження від ліцею.

Завдяки тому, що сюди вступають за конкурсом, діти тут більш мотивовані до навчання. Це вже висловлює спостереження В’ячеслав Вадимович, який до ліцею встиг попрацювати і в сільській, і в звичайній міській школах.

“Там поки діалог налагодиш, ‒ пригадує, – щоб не спали, не хамили і слухали – це вже буде перемога. Хоча і там траплялося знайти з учням зворотній зв’язок: коли вони мені розповідали з предмету те, чого я їх не вчив”.

19 років педагогічної роботи В’ячеслав Вадимович читає іноземні наукові видання, не припиняє вчити англійську і не використовує конспекти уроків (бо живе спілкування, каже, миттєво перекреслює будь-який конспект).

Вчитель та його учениця Катерина Малкіна. Фото з особистого архіву В’ячеслава Пономарчука

“Часто вчителі ‒ це важливі тітки і дядьки, які тлумачать учням богоподібні істини. Я не бачу в цьому сенсу. Якщо вчитель не дає установку, що знання потрібно здобувати самому, – гріш йому ціна. Все знати неможливо, особливо з біології, тому я навчаюся разом з учнями.

Іноді маю складнощі з колегами, які працюють за старими методиками і думають “оце були знання в Союзі”. Я кажу: “Та які”? Вони через місяць зміняться ‒ ці знання. На своїх уроках я модератор: тут мають працювати діти. Щоб не скучали. Ми багато використовуємо інтернету, а якщо щось незрозуміло ‒ організовуємо брейнсторм. В роботу включаються всі”.

На своїх уроках В’ячеслав Вадимович використовує проектне навчання, метод перевернутого класу і роботу в групах. З наочністю допомагає плазма.

Юра пригадує: “В’ячеслав Вадимович пояснював речі, які вивчають в університеті, дуже просто. І ми, 14-річні дітлахи, розуміли. Він просто кайфує від своєї роботи”.

Факел має горіти

Після кожної перемоги на всеукраїнських чи міжнародних конкурсах біля В’ячеслава Вадимовича виростає черга з дітей, які хочуть займатися наукою. На такі заняття з учнями чотирьох курсів у вчителя є чотири додаткові години на тиждень. (Насправді на це йде значно більше часу).

“Найбільше переконання В’ячеслава Вадимовича полягає в тому, що всього можна навчитися самому”. Фото з особистого архіву В’ячеслава Пономарчука

Учні приходять з бажанням отримати новий досвід і належати до еліти. Призери ‒ найбільший доказ, що це працює. Але коли діти розуміють, що вчитель за них нічого не зробить, а наукова робота ‒ не просто завантажити щось з інтернету ‒ чимало охочих затію кидають. Завдання вчителя – корегувати і підтримувати дослідників.

Можливо, так сталось, бо найбільше переконання В’ячеслава Вадимовича полягає в тому, що всього можна навчитися самому. Так було з ним у студентські роки, коли він працював у заповідниках. На лекціях не бував, складав усе окремо.

“Сухомлинський казав, учень ‒ не посудина, яку потрібно наповнити, а факел, який має горіти. І це горіння потрібно підтримувати. Треба дати напрям і показати, що це цікаво. Що результат може бути. Коли дитина мотивована, то може все”.

Освіту у форматі “я говорю ‒ ви слухаєте” вчитель називає імітацією. “А я хочу, щоб все було по-справжньому”, ‒ каже. І наводить приклади уроків з США.

“Як у нас вивчають фауну Австралії? Підручником? А в Америці діти сидять з маленьким кенгуру. Його гладити можна (В’ячеслав Вадимович бачив це на власні очі, коли їздив у США ‒ ред.). А в музеї уроки? Там сенсорні екрани – натискаєш на зображення і чуєш звуки. І ніякого менторського тону. Вчителі там старші друзі”.

В Україні ж аби зробити урок, наприклад, в зоопарку, потрібно пройти через безліч бюрократичних процедур: отримати дозволи, організувати транспорт. Тому В’ячеслав Вадимович цього не робить.

Якщо хтось запитує, який урок у В’ячеслава Вадимовича найкращий, він жартує, що той, якого не було. І додає, що він людина лінива і дуже не любить працювати. Але уроки, каже, не робота, а життя.

“У мене така думка, що в професії треба бути найкращим. Якщо я в змозі щось робити – я роблю. Успіх ‒ це коли є внутрішнє задоволення і коли розумієш, що працюєш недарма. Що мене слухають, зі мною працюють”.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – HASLOO, Depositphotos