Як школі шукати гроші на проекти. Досвід директорки

Через ротацію керівників навчальних закладів (це відбувається добровільно – ред.) у Львові Ірина Хміль потрапила зі школи “Надія”, якою керувала 14 років (від часу заснування), до школи №83. На зміну місця роботи погодилась добровільно, бо любить нові виклики.

На Форумі інноваційної освіти INED директорка розповіла освітянам, як їй вдається знаходити кошти, щоб зробити навчальний простір своєї школи сучасним і комфортним для дітей.

Журналістка НУШ записала ключові тези з її виступу.

Директор, який хоче створити умови, не буде сидіти й чекати, поки йому щось дадуть. Він буде по десять разів стукати в усі двері, і йому таки відчинять.

І фінський, і естонський досвіди показують, що директор повинен займатися розвитком навчального закладу, освітнього простору, освітньої платформи. Це правильно. Моє завдання – забезпечити нормальні умови для реалізації усіх планів і задумів. Я зараз не займаюся вчителюванням, хоча можу викладати українську мову і літературу.

У “Надії” спочатку було 17 учнів, сьогодні – більше 320, впроваджено інклюзивне навчання. Є всі умови, створені виключно завдяки співпраці з бізнесом і батьками.

Починали з мікропроекту: шукали кошти, щоб придбати мікрофон і підсилювач. І він пішов успішно. Потім брали участь у канадсько-українському проекті з впровадження інклюзивної освіти і створили сенсорну кімнату, згодом відкрили реабілітаційний центр. Завдяки співпраці з благодійним фондом реконструювали спортивний майданчик.

І тільки зараз школа почала отримувати дотацію на розвиток від міста – мультиборд, новий комп’ютерний клас. Колишнє складське приміщення стало школою зі своїми традиціями і філософією Нової української школи. Всі роки ми мали свою самостійну бухгалтерію. Де ‒ дебет, а де ‒ кредит, як директор мусиш знати, щоб володіти інформацією.

Сьогодні дитина хоче комфортного простору. Простору поваги до себе. Я люблю експериментувати, брати на себе відповідальність і ризикувати. Змін не боюсь. Зараз я прийшла в школу (№83) зеленого кольору (пам’ятаєте, які будували наприкінці 70-их?), де в басейні в чаші ростуть дерева, і немає жодного поміняного вікна.

Але приміщення школи гарне: великі широкі коридори, з яких можна робити різні зони: наприклад, коворкінгову і зону для початкової школи, щоб діти, яким потрібно, мали місце для усамітнення.

Зміни, які вже відбулися за 100 днів (директорування Ірини, ‒ прим. авт.), – це перезавантаження першого поверху. Ми знесли решітки, які відокремлювали роздягальні (для верхнього одягу - ред.), бо це просто дурно витрачений простір. Згодом долучилися до міського проекту “Розумний мікрорайон“. В його межах ми створюємо коворкінгову зону: вона забезпечена і аудіо, і мультимедійною технікою, комфортна для роботи і учнів з вчителями і учнівського парламенту. Проект зробили випускники школи.

Але не завжди місто буде давати кошти, щоб ви щось робили.

Наприклад, ми вирішили покращити внутрішнє подвір’я (там планують посадити малинові кущі, плодово-ягідні і фруктові дерева, овочі, покласти бруківку) і долучити до цього бізнес. Як? Набираю номер і кажу: “Хочу вас запросити до школи”. Це представники того бізнесу, що є навколо школи: два великі ринки, велика будівельна компанія…

Якщо думаєте, що всі вони відгукнулися – то ні. Відгукнувся один.

Якщо думаєте, що я їх залишу в спокої, то однозначно ‒ ні. Ми з дітьми до кожного свята готуємо для них листівки. Ми про себе постійно нагадуємо. Якщо про нас забули ‒ я знову набираю номер.

Директор повинен сісти і пояснити, що саме нам сьогодні необхідно, що фірми своєю допомогою покажуть гарний приклад. Це їм реклама. Коли питають, чи варто вкладати в це кошти, кажу, що варто. Бо дитина має в комфортних умовах як рости, так і навчатися.

Отже, ми з дітьми розписали проект: для чого він нам, хто буде брати участь у роботі, чи будуть діти там працювати, відпочивати чи просто мати гарну атмосферу. Скільки коштів нам потрібно. І кожному нашому партнеру ми надсилаємо цю інформацію. Саджанці діти запропонували купити самостійно.

Моїм завданням було втягнути у процес весь колектив. І дітей. А там, де діти ‒ там і батьки.

Якщо ми знаємо, що хочемо зробити, то це однозначно вдасться. Тільки потрібно, щоб було бачення, ідея і команда. На свої плечі все брати не рекомендую. Бо якщо покажеш, що все зробиш сама, вчителі відпустять руки. Тому має бути розписано, хто за що відповідає.

Ще ми зробили лаунж-зону (відпочинку). Відкривати її будемо у січні. Прийшов бізнес. Ми сіли і поділили аркуш на чотири частини: що з цього матиме школа, що надавач послуг, як ми це зробимо, за які кошти. Вони будуть продавати булочки, хоча ми попередили, що у нас діти з не дуже забезпечених сімей. Нам сказали: “Ваше завдання – змінити вікна, наше – решта”. Уже чекаємо на меблі з Польщі.

Повірте, якщо ми на круглий стіл запросимо голову адміністрації, а ще й депутата від нашого району – вони не відмовлять. Головне ‒ не боятися. Підтримувати освіту сьогодні починає бути модно.

Але і від нас має бути зворотній зв’язок. Якщо ми бачимо, що в них (спонсорів, ‒ прим. авт.) ювілей – готуємо концертну програму, ідемо на свята з колядою. Їм це приємно. І наступного разу вони запитають: “А чим вам допомогти?”.

Ти мусиш говорити, просити, пояснювати. Інакше ніхто не знатиме, що тобі треба. Така мета директора навчального закладу. Перші особи (фірм, ‒ прим. авт.) хочуть мати справу з першою особою школи. І коли бізнес бачить реалії – то не відмовить.

Організаторами Форуму інноваційної освіти INED є Центр інноваційної освіти “Про.Світ”, “Простір освітніх ініціатив” УКУ та Львівська міська рада.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Фото: автор ‒ Rawpixel, Depositphotos