Усі означає всі – 10 рекомендацій для впровадження інклюзивного навчання від ЮНЕСКО

“Нова українська школа” публікує переклад головних тез щодо впровадження інклюзивної освіти з Глобального моніторингу освіти ЮНЕСКО “Інклюзія й освіта: усі означає всі”.

Світ прийшов до інклюзивного навчання не випадково, адже воно лежить в основі якісної навчальної системи, що дає змогу кожному – від дитини до дорослого – вчитися й реалізовувати потенціал. Стать, вік, місцезнаходження, бідність, втрата працездатності, етнічна належність, мова, релігія, міграція, сексуальна орієнтація, гендер, ув’язнення, переконання та ставлення не повинні бути причиною дискримінації для того, хто навчається.

Для цього особливості учнів мають бути не проблемою, а їхнім потенціалом. Неможливо досягнути інклюзії, якщо сприймати її як незручність або вважати, що рівень можливостей учнів неможливо покращити. Система освіти повинна реагувати на всі потреби учнів.

Світ має ще десятиліття, щоби досягти Цілей сталого розвитку шодо якості освіти (SDG 4) та виконати зобов’язання щодо “інклюзивної та справедливої якісної освіти” та “можливостей навчання протягом усього життя для всіх”.

Десять рекомендацій, наведених нижче, враховують глибинні причини та широкий спектр питань, пов’язаних з інклюзією, які можуть стати на заваді в досягненні поставлених цілей до 2030 року.

1. Розширення розуміння інклюзивної освіти. Інклюзія стосується всіх учнів, незалежно від особистості, бекграунду чи здібностей. Хоча визначення інклюзії є в законодавчій базі 68% країн, тільки 57% цих визначень містять численні маргінальні групи. У 26% країн визначення інклюзивної освіти охоплює тільки людей з інвалідністю або особливими освітніми потребами.

Системи освіти, які шанують різноманіття й дотримуються переконання, що кожна людина має потенціал і до неї треба ставитися з гідністю, дають можливість усім навчатися не тільки базових речей, але і здобувати широке коло навичок, необхідних для побудови стійких суспільств.

Це не про заснування департаменту освіти, який займається інклюзією. Це радше про недискримінацію і приймання кожного, створення всіх можливих розумних пристосувань для задоволення різних потреб і роботу в напрямі гендерної рівності.

2. Спрямування фінансування на тих, хто позаду. Не може йтися про інклюзію, коли чверть мільярда дітей і молоді залишаються поза школою й багато учнів рано її кидають. До прикладу, дві африканські країни виключають вагітних дівчаток зі шкіл, а 117 країн дозволяють дитячі шлюби. Як тільки правові інструменти будуть спрямовані на подолання цих бар’єрів, уряди потребуватимуть підходу, який передбачає виділення загального фінансування для створення інклюзивного середовища для всіх учнів, а також цільового фінансування, щоби якомога швидше наблизитися до тих, хто найбільш позаду.

Поряд із забезпеченням доступу до школи, раннє втручання може суттєво зменшити потенційний вплив інвалідності на прогресування й навчання.

3. Обмін досвідом і ресурсами. Це єдиний спосіб підтримати перехід до інклюзії. Закони 25% країн (понад 40% в Азії, Латинській Америці та Карибах) передбачають навчання учнів з інвалідністю окремо, 10% – в інтегрованих структурах і 17% – в інклюзивних. Решта обирають різні комбінації.

У багатьох аспектах досягнення інклюзії – управлінський виклик. Одних людських і матеріальних ресурсів для подолання нерівності мало. Історично ці ресурси концентрувалися в кількох місцях. У деяких країнах ресурсні центри або виїзні спеціалісти допомагають із налагодженням інклюзії.

4. Залучення до змістовної консультації громади й батьків. Інклюзія не може бути нав’язана зверху. Батьки можуть підтримувати дискримінаційні погляди про гендер, інвалідність, етнічність, расову чи релігійну належність.

15% батьків у Німеччині і 59% у Гонконзі бояться, що діти з інвалідністю заважатимуть навчанню інших. У штаті Квінсленд (Австралія) 37% учнів спецшкіл – це учні, яких забрали зі звичайних. Уряди повинні надавати простір громадам для рівного висловлення своїх преференцій під час напрацювання політик інклюзивної освіти.

У країнах ОЕСР частка учнів, які відчували, що вони належать до школи, впала з 82% у 2003 році до 73% у 2015. Школи повинні підвищувати взаємодію всередині та за своїми межами, наприклад, через батьківські асоціації. Кожна думка має враховуватися.

5. Забезпечити співпрацю між різними департаментами й секторами. Інклюзія в освіті – лише частина соціальної інтеграції. Міністерства, які поділяють адміністративну відповідальність за інклюзивну освіту, повинні співпрацювати у сферах виявлення потреб, обміну інформацією та розроблення програм.

Не всі програми, націлені на неблагополучні групи, можуть бути реалізовані в одному місці. Однак вони мають максимально взаємодіяти. У 89% країн у школах є програми підтримування здоров’я та харчування. Утім, децентралізація може посилити нерівність, якщо не враховувати можливості на місцях. Наприклад, у Британії, хоча кількість дітей та молоді, які потребують підтримання, зросла на 33% між 2015 та 2019 роками, фінансування плану підтримки на місцях зросло лише на 7%.

Центральні уряди повинні забезпечити кадрову та фінансову підтримку місцевих органів влади у сфері інклюзії.

Фото: автор – Wavebreakmedia, Depositphotos

6. Створення простору для допомоги від неурядових організацій. Уряди мають забезпечити лідерство та діалог із НУО й переконатися, що надання освітніх послуг веде до інклюзії, відповідає стандартам і узгоджується з національною політикою, послуги не дублюються.

Уряд також повинен створити умови, які дадуть змогу НУО контролювати виконання урядових зобов’язань та обстоювати тих учнів, які виключені з освітнього процесу.

Кампанія НУО у Вірменії 2001 року призвела до створення нової законодавчої та бюджетної бази для впровадження інклюзивної освіти на національному рівні до 2025 року.

7. Застосування універсального дизайну. Переконайтеся, що інклюзивна система реалізує потенціал кожного учня. Усі діти мають навчатися за одним гнучким релевантним і досяжним навчальним планом. Таким, що визнає різноманіття й відповідає на різні навчальні потреби. Багато країн досі навчають учнів з інвалідністю за спеціальним навчальним планом, пропонують біженцям навчальний план їхньої батьківщини, щоби заохотити повернення додому, і схильні переводити дітей із меншими досягненнями на уповільнене навчання.

Розмовні та жестові мови та зображення в підручниках повинні робити всіх видимими, не допускати стереотипів. Жінки представлені в текстах та ілюстраціях в англомовному підручнику для середньої школи в Індонезії – у 44% випадків, у Бангладеші – у 37%, у Пенджабі (одна з провінцій Пакистану) – 24%.

Оцінювання повинно бути формувальним і давати змогу учням демонструвати результати навчання різними способами.

8. Підготовка, розширення можливостей і мотивація освітян. Вчителі потребують навчання інклюзії. 25% учителів у 48 країнах із середнім і високим рівнями доходу звітують про високу потребу в професійному розвитку у сфері навчання учнів з особливими освітніми потребами.

Інклюзивні підходи не мають трактуватися як тема виключно вузьких спеціалістів – а як ключовий елемент учительської освіти: першопочаткової чи як елементу професійного розвитку. Такі програми мають фокусуватися на подоланні усталених переконань, що деякі учні не здібні до навчання.

Директори шкіл мають бути готові до впровадження й комунікації інклюзивного шкільного духу. Освітяни також можуть бути прикладом для учнів та підтримувати інклюзію своїми ідеями.

9. Збір даних для інклюзії з увагою та повагою. Уникайте стигматизації й навішування ярликів. Міністерства освіти повинні співпрацювати з іншими міністерствами й агенціями, які займаються статистикою, щоби збирати дані про населення узгоджено й розуміти масштаби неблагополуччя маргіналізованих верств населення.

Збір даних потрібний для планування та формування бюджету для надання послуг з інклюзивної освіти.

10. Навчання від ровесників. Перехід до інклюзивного навчання нелегкий. Інклюзія – це рух від дискримінації й упереджень у бік майбутнього. Ані темп, ані особливий напрям цих змін не можуть бути нав’язані, це все має вивчатися через обмін досвідом у вчительських спільнотах, на національних форумах і регіональних та глобальних платформах. Треба працювати разом, щоби збудувати світ, який вважає різноманіття чимось вартим шани, а не проблемою, яку треба виправити.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – Wavebreakmedia, Depositphotos

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.

Підписуйтесь на наші Facebook та Viber