Теми статті: батькам, вчителям, директорам, закордонний досвід
12 Жовтня 2017
5 614
0
Ви знали, що у 2005 році після урагану Катріна (найбільш руйнівного в історії США) 80% Нового Орлеану опинилося під водою, 2 000 людей загинули, тисячі втратили дім, місто зазнало збитків на 108 мільярдів доларів?
АЛЕ! Після трагедії до міста з’їхалися найкрутіші стартапери/-ки, соціальні підприємці/-ниці і громадські активісти/-ки зі всієї Америки.
За 10 років їм вдалось здійснити в місті величезні зміни.
Місто, яке до урагану було центром злочинності, слабкої освіти і політичних скандалів, містом, де 69% афроамериканських сімей жили за межею бідності, і кожна п’ята дитина не мала їжі та питної води в необхідній кількості, стало містом-топом у всіх американських рейтингах за кількістю стартапів, ініціатив і компаній у сфері освіти, питної води, безпечної їжі і здоров’я.
Мені пощастило впродовж місяця працювати в Propeller – одному з найвідоміших інкубаторів для соціальних ініціатив Нового Орлеану. Ця команда за 6 років завела до Нового Орлеану 82 мільйони доларів інвестицій з інших штатів і дала майбутнє 310-ти організаціям. Я познайомилася з майже 20-ма організаціями, які своєю щоденною кропіткою роботою зробили це новоорлеанське чудо можливим – Idea Village, 4.0 Schools, New Orleans Entrepreneur Week, PitchNOLA competition та інші.
Знаєте, чому в них вийшло? Вони не конкурують – усі ці організації працюють разом! У них є навіть спільний календар подій і проектів, де/-ці команд відслідковують, щоб одні події не накладалися на інші.
Освітні стартапи присвячені дуже різним темам – залученість бізнесу до школи, трикутник “школа-сім’я-дитина”, побудова учнівством і студентством домів для їхніх педагогів (після урагану це невипадкова ініціатива), навчання дітей через їхню участь у громадських волонтерських проектах та багато інших. Але більшість соціальних інноваторів фокусують свою увагу саме на підвищенні кваліфікації і так званих classroom observations – спостереженнях під час уроку і вчителя/-ки, і директора/-ки.
Ліббі Фішер з Whetstone Education говорить: “Культуру – коли директор/ директорка школи відвідує уроки кожного дня, і вчителі не бояться цих візитів, а сприймають їх як ефективний і недискримінаційний інструмент отримання якісного зворотного зв’язку - потрібно будувати”.
Саме тому вона зі своєю командою розробила онлайн-інструмент, який дозволяє керівництву і педагогам школи разом визначати дорожню карту професійного розвитку кожного вчителя/-ки, ставити конкретні цілі, стежити за прогресом, бачити проблемні моменти і допомагати.
Окрім офлайнової версії, платформа містить і онлайнову, яка дозволяє директору/директорці школи впродовж конкретного уроку записувати по хвилинах усі успішні моменти та ті, які потребують вдосконалення. Ці нотатки автоматично з’являються в “кімнаті” вчителя. Той же механізм працює і для відеоуроків, якими діляться педагоги.
Є один недолік. Використання такої системи протягом року коштує школі 2 250 доларів ?
Знаючи те, що українське керівництво шкіл дуже часто поєднує вчительську та адміністраторську роботу, таке рішення мало б відкрити друге дихання, адже поєднує всі функції в одному місці, автоматично будує аналітику, формує звіти за професійним підвищенням кваліфікації співробітників/-иць (а в рамках нового закону це було б дуже помічним) і в результаті дозволяє зростати як школі, так і кожному вчителю і директору окремо.
До речі, в Україні теж є прихильники відкритих уроків. Зокрема, зараз EdCamp Ukraine шукає ресурси на створення платформи, яка б давала вчительству можливість навчатися одне в одного без прив’язки до конкретної школи. Наприклад, вже записано урок з математики.
Якщо говорити про підвищення кваліфікації шкільних педагогів, то тут ситуація не набагато легша, ніж в Україні. З одного боку, уряд США витрачає на підвищення кваліфікації одного педагога 18 000 доларів на рік, з іншого – тільки 3 з 10 вчителі/-ки реально після цього покращують свої практики (див. звіт Do we know how to help teachers get better?).
Знову ж таки: з одного боку, учитель/-ка витрачає на професійне зростання мінімум 17 годин на місяць – 150 годин на рік – 19 шкільних днів – 10% навчального року.
Американські вчителі іноді мають 1000 опцій підвищення кваліфікації на рік – традиційне одноразове, розширені програми, формальне і неформальне співробітництво між собою, безпосередній коучинг, курси при університетах, постійний або тимчасовий менторинг, сесії зі спеціальним співробітником школи, який відповідає за підвищення кваліфікації педагогічного складу.
З іншого боку – була помічена тенденція так званого marching in place або ефекту плато – застигання вчителя/-ки “на місці” після 2-х років активного і постійного підвищення кваліфікації.
Я була в різних школах Нового Орлеану – від дуже бідної у повністю афроамериканському кварталі до приватної, де рік навчання коштує 20 000 доларів. Але в усіх є півдня на тиждень, який вчительство обов’язково присвячує власному професійному зростанню.
У багатьох школах є спеціальна людина – радник/-ця з підвищення кваліфікації – яка запрошує до школи або освітніх експертів/-ок, або інших вчителів/-ок для проведення сесій.
Оскільки участь в освітніх конференціях у США може коштувати до 700 доларів, керівництво шкіл проводить конкурс серед педагогів на одну таку поїздку. І тут дуже допомагають батьки – навіть у приватних школах – саме вони знаходять гроші на такі поїздки, а також на інші позашкільні ініціативи!
Підвищення кваліфікації називають одним із головних питань, над якими постійно думають і директори, і вчителі – поряд із continueing (наступністю), мотивацією дітей до навчання і дисципліною, недискримінацією й інклюзією, залученістю батьківства до шкільного життя і нестачею фінансування. Як же школи вирішують ці проблеми?
Хто читали книгу сера Кена Робінсона, ті пам’ятають про Бостонську академію мистецтв, яка, маючи дуже невелике фінансування, змогла стати унікальним закладом.
У цій школі не розділяють мистецтво і математику. Тут упевнені, що успішними в креативній економіці можуть стати люди, які розуміють, що сучасні економіка, дизайн, архітектура, інженерія – це не тільки математика, це й мистецтво. Тому STEM предметам тут навчають через мистецтво. Наприклад, біологічні процеси, які відбуваються у тілі людини, можна пояснити, станцювавши їх.
Геометрію діти вчать, плануючи і розставляючи світлову апаратуру в театрі. Такого предмету як трудове навчання в Бостонській академії мистецтв немає. У них є постійний виробничий процес у спеціально оснащеному цеху. У ньому є усе необхідне для того, щоб діти самі шили, розмальовували, випалювали, вирізали, друкували на 3D-принтері реквізит для своїх постановок і виставок.
У школі навчаються всі діти – незалежно від наявності в них особливих освітніх потреб. Навчаються всі разом. Зараховуються діти в школу теж незалежно від їхніх оцінок у попередніх закладах. Дивляться тільки на мотивацію. Тут навчаються в основному діти з бідних сімей, і навчання безкоштовне. Але конкурс в академію 4 людини на 1 місце!
Бостонська академія мистецтв – це державна школа, але має свій неприбутковий фонд, який за рік пише 70 грантів, щоб забезпечити дітей усім необхідним! Тож батьки дуже залучені в навчальний процес, зокрема фінансово.
У школі є інститут радництва – тобто спеціальна людина-зв’язкова між школою і батьками. Кожну п’ятницю батьки, няні можуть прийти до школи і поспілкуватися зі всіма, хто їх цікавить. Декілька разів на рік у них загальношкільні збори всіх батьків – вечірка з піцою і коктейлями!
Проблем з дисципліною немає. І на це є 2 причини: 1) уроки справді цікаві дітям, 2) якщо хтось побився тощо – збирається клас, і всі разом у дружній теплій атмосфері розглядають ситуацію, визначають причину і шляхи допомоги.
У школі діє спеціальний Learning center – місце, куди будь-яка дитина може прийти і отримати допомогу з будь-якого предмету. У цій школі за 20 років нікого не відраховували і не виганяли!
Також багато уваги приділяється Skills for living – комунікація, публічні презентації, подолання конфліктів тощо. Діти знімають фільми, створюють фотовиставки, ставлять спектаклі, ліплять скульптури, грають в оркестрі, танцюють балет, які потім презентуються на Бостонських фестивалях і беруть участь у національних конкурсах. Педагоги допомагають, але надають дітям повну свободу у виборі тем тощо.
Відомо, що досягнення учнів і учениць залежать від рівня кваліфікації й задоволеності життям їм педагогів. Проблеми у сфері освіти дуже схожі у всьому світі. І кожна країна, регіон, школа і навіть клас вирішують їх по-різному. Не конкурувати, а діяти разом, адже роботи вистачить на всіх? Навчатися одне в одного і не боятися експериментувати? Не чекати допомоги від когось, а залучати батьківство, місцеву владу, бізнес, громадські організації до вирішення шкільних питань? Інститут радництва? Learning center? 70 грантів на рік? Ми – Україна – не будемо чекати на ураган, аби зробити такі зміни. Адже так? 🙂
P.S. Як я потрапила в Америку
Як завжди у нас в EdCamp Ukraine виходить, я просто натиснула на одне зі свіжих посилань на ГУРТі. Це виявилася програма Young Transatlantic Innovation Leaders Initiative, яка в цьому році реалізується вперше за підтримки Державного департаменту США і Фонду Германа Маршалла. У конкурсі брали участь 800 соціальних підприємців зі 50-ти країн світу, переможцями/-цями стали лише 100 осіб. Пишаюся тим, що я і наша з Олександром Елькіним і Оленою Малаховою організація була визнана однією з найкращих.
Ірина Міньковська, менеджерка з PR і партнерства EdCamp Ukraine
Титульне фото: автор – lucianmilasan, Depositphotos
Обговорення