“Нова оселя”: Чим корисний учителям досвід інтеграції дітей-переселенців

Два роки тому ГО “Соціальні ініціативи з охорони праці та здоров’я” за фінансової підтримки ЄС в Україні вирішила зайнятись складною темою – інтеграцією дітей-переселенців. Їм надавали психологічну підтримку і допомагали знайти спільну мову з однолітками. Розповідаємо, як це відбувалось, і що можуть робити вчителі, аби допомогти дітям.

“Ми хотіли, щоб був затишний куточок, де дитина отримувала б довіру та розуміння. Сім’я переселенців – це хто? Звичайні люди, які були вимушені покинути домівку і шукати іншу. Їм потрібно шукати нову роботу і навіть якщо знайшли – не завжди це стабільно і в задоволення. Виходить, що всі думки батьків спрямовані на отримання доходу, а не на спілкування з дитиною”, – говорить керівниця організації Ілона Єлєнєва.

Тож у 2016 році ГО “Соціальні ініціативи з охорони праці та здоров’я” започаткувала проект “Нова оселя”. Діти-переселенці отримали змогу безкоштовно відвідувати дитячі центри в Одеській і Київській областях. Деякі центри навіть були спеціально створені, хоча основою все ж була співпраця вже з наявними ГО, які працюють з дітьми. Проект уже закінчився, проте деякі з центрів продовжують працювати з переселенцями.

Наприклад, одним з таких центрів є скаутський центр організації “Відрада” у Києві. Співпраця з цією організацією почалася з багатоденних дитячих таборів, в які у 2016-му запросили дітей переселенців. Після цього досвіду скаутський дитячий центр почали відвідувати переселенці. До цього організація проводила переважно скаутські заняття, але завдяки проекту з’явились загальнорозвиткові заняття і можливість консультації з психологом. Зараз, після закінчення фінансування, ці діти продовжують приходити. Ба більше, центр зміг залучити ще більше дітей з сімей ВПО.

Фото надане ГО “Соціальні ініціативи з охорони праці та здоров’я”

“Думаю, що велику роль тут зіграли саме табори. На них дти знайомляться з багатьма іншими і потім з радістю відвідували центр – бо знайшли друзів і хочуть продовжувати спілкування”, – каже пані Ілона.

Якраз напередодні нашої розмови з’явилась звістка, якою Ілона одразу радісно ділиться: Віолетта Пугачова, яка займалася розвитком центру, отримала премію на Генеральній асамблеї ООН як скаут-лідерка, яка зробила вагомий внесок у збереження миру.

Фото зі сторінки Віолетти Пугачової

Ще один вдалий приклад такого дитячого центру – кімната організації “Елеос-Україна” на Андріївському узвозі. Після школи діти могли прийти туди попити чаю і поспілкуватись. Там працювала психолог – проводила час із дітьми і за потреби надавала їм допомогу. Щоправда, зараз центр не знайшов фінансування, тому відкриває свої двері рідше.

“На жаль, не всі знайшли кошти, щоб щоденно працював психолог або соціальний працівник. Цей центр працює, але вже без цієї складової. Але я сподіваюсь, вони все ж таки знайдуть можливість і будуть запрошувати більше дітей”.

Всі разом

Для донора було важливо, щоб центри відвідували не лише діти переселенців. Тому й вирішила співпрацювати вже з наявними. Завдяки відвідуванню таборів і центрів діти отримали змогу завести новий друзів, вчились невимушеному спілкуванню.

“Це була обов’язкова умова – щоб ці діти жодним чином не вирізнялись, – розповідає пані Ілона. – Щоб ніхто не говорив, Петров і Сидоров візьміть, будь ласка, додаткову порцію соку, тому що ви переселенці. На жаль, часом таке трапляється”.

Вона розповідає про дві показові ситуації:

“Коли ми приходили до скаутів, ті, хто працювали в таборах, не знали, хто саме з дітей – переселенці. Хоча були й інші, але водночас дуже теплі, ситуації. На одному з таборів діти мали “посадити” маки на мапі України там, звідки вони приїхали (це було під час травневих свят). Так от київські діти посадили свої маки в Криму та Донецькій і Луганській областях, бо знали, що на таборі є діти звідти”.

Фото надане ГО “Соціальні ініціативи з охорони праці та здоров’я”

7 сходинок до дружнього дитині середовища

Окрім підтримки таборів і дитячих центрів, “Соціальні ініціативи …” проводила підготовку спеціалістів, які могли б працювати для інтеграції дітей-переселенців. Серед учасників тренінгів були шкільні психологи, соціальні педагоги і вчителі державних і приватних установ. Також за ініціативи кафедри соціальної реабілітації та соціальної педагогіки Університету Шевченка розробили курс підвищення кваліфікації і проводили дистанційну супервізію – допомагали педагогам в їхніх складних ситуаціях.

“Але через те, що ми збирали саме замотивованих людей, не залучили шкільних психологів, які тільки перекладають папірці”, – говорить Ілона Єлєнєва.

Навчання базувалися на принципах школи радості Сухомлинського та інших європейських педагогів. Методики, що використовували на тренінгах, апробовували в Боснії і Герцеговині, в якій довгий час тривав збройний конфлікт. Пілотні центри були такими успішними, що потім влада вирішила це розповсюджувати. Також за цією методикою зараз працює у таборах біженців у Нідерландах партнер проекту організація ICDI (International Child Development Initiatives).

“Але що було нового? Залучення до участі дітей. Ми знаємо права дитини, але яким же чином це застосовується на практиці? Саме в невимушеному дружньому підході дитина може отримати якісну освіту і почуватися водночас добре. Тобто не сидіти над підручниками, а бути в дружньому середовищі, яке сприяє пізнанню і розвитку”.

У ICDI є 7 сходинок участі дитини в ухваленні рішень. Перша означає, що діти жодним чином не залучені до активності, сьома – коли діти самі вирішують, що їм робити і потім це реалізовують. Проте в українському проекті ці сходинки трансформували у веселку – щоб у вчителів не було спокуси досягати найвищого рівня лише задля того, щоб бути найкращими.

Окрім того, не всі рівні участі підходять для певних завдань, каже пані Ілона. Бо можуть бути завдання, коли дитина не може сама розробити все з нуля. “Це не значить, що цей рівень поганий, і треба поставити двійку тим, хто це організовує. Просто під різні завдання підходять різні рівні участі”.

Під час тренінгу учасники самі аналізували активність дітей в їхніх класах і групах та вирішували, як це можна покращити.

Фото надане ГО “Соціальні ініціативи з охорони праці та здоров’я”

Також один з напрямів проекту – підвищити обізнаність дітей щодо своїх прав. Окрім інформаційних матеріалів, проводили заходи, під час яких діти мали піти, наприклад, до вчителя чи якогось чиновника і запитати про свої права. А під час скаутських таборів діти у форматі інтерв’ю запитували про права один одного та дорослих.

Кампанія фокусувалася на двох напрямах: що робити в разі насилля (адже це може бути актуально для дітей, які потрапили у складні життєві обставини) і як діти з окупованих територій можуть вступити до вишів (адже вони мають відмінні від усіх українців правила).

Як вчителі можуть допомогти інтегруватися дітям-переселенцям

Інтеграція переселенців може бути дуже складним процесом, особливо коли йдеться про дітей. Універсального рецепту, як допомогти дитині, не існує. Проте Ілона Єлєнєва ділиться кількома порадами:

1. Якщо дитина не демонструє девіантної поведінки чи інших проблем (у навчанні, спілкуванні тощо), то краще її не вирізняти з-поміж іншим. Так вона швидше віллється в дитячий колектив, і не буде небезпеки, що її відштовхнуть через “інакшість”.

2. Намагатись побудувати довіру.

“У класі мого сина теж є переселенці, і у вчительки є гарна традиція – на великій перерві вона всіх запрошує до класу на чаювання. Це спроба неформально поспілкуватися. Такі зустрічі – один зі способів, як краще налагодити зв’язок. Такі прості речі допомагають налагодити контакт і побудувати довіру”.

3. Переселення – це психологічна травма, і різні дорослі по-різному на це реагують. Якщо в сім’ї виникли якісь проблеми і навіть насилля (між батьками чи навіть по відношенню до дитини) і вчителю про це відомо, то потрібно створити в школі безпечну атмосферу. Чудово, якщо дитина зможе знайти дорослу людину, якій може довіритись. Це може запобігти, наприклад, тому, що в дитини буде накопичуватись агресія.

“Тому в нас і виникла ця ідея дружнього до дітей простору, щоб була ще інша доросла особа, якій дитина може в цей час довіритись, якщо немає порозуміння між батьками”, – резюмує Ілона.

Але є важливий момент: якщо з дитиною є довіра і вона довірилась, розповіла якийсь факт, то в школі має бути алгоритм дій (наприклад, якщо дитина розповіла про факт насильства, то має бути звернення в службу в справах дітей, поліцію). Але треба пам’ятати, що іноді діти перебільшують та навіть фантазують і потім свято вірять у ці фантазії. Тому через розмову треба з’ясовувати, де правда. І це в ідеалі мав би робити психолог. Якщо вчитель дізнається про якісь такі факти, то завдання психолога – долучитись. А вчителю краще запропонувати дитині: “Давай порадимось з Марією Федорівною, я знаю, що вона допомогла у схожій ситуації”.

Також потрібно розуміти, що якщо дитина довірилась, вона очікує якоїсь розради. Але не варто вирішувати все самостійно (зараз я зателефоную і все з’ясую). Якщо дитина не просить цього робити – не треба. Треба спершу порадитись із нею: цю ситуацію можна розв’язати кількома способами. Якщо один-два рази дорослий сам вирішить ситуацію, дитина втратить довіру і вже не буде звертатись.

4. Для вчителів обов’язково мають бути супервізії, щоб вони могли спершу пропрацювати свої різні психологічні стани, а потім уже працювати з дітьми, особливо із травмованими. І це мають робити не тільки психологи, а й вчителі чи інші люди, які відповідають за дозвілля дітей (наприклад вихователь ГПД). Вони також можуть зіткнутись, наприклад, з агресією учнів. І причиною цього може бути якраз прихована травма, яку дитина не змогла пережити.

Вікторія Топол, “Нова українська школа”

Титульне фото надане ГО “Соціальні ініціативи з охорони праці та здоров’я”