Агенти змін в освіті. Директорка початкової школи “Дивосвіт” Анна Байовська

“Українська правда. Життя” спільно з ГО “Смарт Освіта” робить серію публікацій про агентів змін у освіті.

У цьому циклі текстів – розповіді про директорів звичайних комунальних шкіл (їх прийнято називати “державними”, хоча всі вони у власності місцевих громад), котрі в нинішніх умовах знаходять ефективні способи співпраці з чиновниками, батьками, учнями та вчителями.

У затишній ігровій кімнаті діти розфарбовують схему людського тіла – малюють органи, кістки. Сидять просто на килимі.

Коли ми заходимо з директоркою Анною Байовською, вони не встають, а продовжують займатись своєю справою.

Це – львівська початкова школа (1-4 класи) “Дивосвіт” з поглибленим вивченням англійської.

Схожі ігрові кімнати є в багатьох класах. Приміщення школи колись належало дитячому садку, а ігрові методи та невимушеність – звична справа для дітей, тож на уроках вони рідко сидять на місці.

“Діти думають, що вони граються, але насправді дуже багато вчаться”, – каже директорка.

Анна Байовська є засновницею і директоркою цієї школи вже 19 років. Колись нові методи викладання випробовувала у львівській 15-й школі, а згодом пішла заступником директора в школу №13 – навчати вчителів.

У тринадцятій вчилося надто багато дітей, тому початкову перенесли в окреме приміщення, а згодом вона отримала самостійність та назву “Дивосвіт”.

“Дитина має здобувати знання природнім способом”, – весь час повторює директорка.

Тому, наприклад, тут вчать читати та писати не по буквах чи складах, а одразу по словах.

Якщо тема “фіолетовий” – то діти вчать слова, пов’язані з цим кольором (баклажан, бузок, фіалка тощо), переписують їх з дошки, складають усні оповідання, вчать вірші та розмальовують відповідні предмети.

“У нас вчився китаєць. У нього був бейджик з ім’ям “Вікай”, і якось він приніс до вчительки слово “вікно”: “Подивіться, тут написано так, як “Вікай”, але трошки не так”.

І це – перший шлях, коли дитина починає розуміти, що слова можуть відрізнятись. Вона бачить, що щось змінюється, і природнім способом вивчає букви”, – пояснює директорка.

Коли ж учень опановує письмо, і настає час вчити граматику, Анна Байовська просить вчителів не вказувати на помилки в зошиті, а робити позначки навпроти відповідного рядка. Дитина сама має відшукати, де помилилася.

У цій школі немає дзвінків. Звісно, тривалість уроків унормована – 35 хвилин у перших та 40 хвилин у других-четвертих класах. Але на ділі вчитель просто стежить за динамікою учнів: якщо вони втомились – робить перерву, якщо ж дуже захопилися роботою – то немає сенсу витягати їх з неї.

За розкладом тут тільки обід, півгодинна прогулянка на вулиці об 11:15 та предмети, які не викладає класна керівниця (англійська, мислення (логіка), хореографія та іноді фізкультура).

“Дзвінки ми прибрали ще в 13-й школі, бо там був учень з епілепсією, який погано реагував на цей різкий звук. А потім ми побачили, що це добре впливає й на інших”, – згадує керівниця “Дивосвіту”.

Щоб учням не доводилося різко перестрибувати з предмету на предмет, тут використовують інтегровані теми.

Наприклад, тему “Проліски” тягнуть через всі предмети, вивчаючи при цьому префікси, множення, вірші й навчаючись піклуватись про природу, адже цей першоцвіт занесений до Червоної книги.

Іноді роблять цілі проекти – коли дитина має дослідити якусь тему і презентувати свої напрацювання. Нещодавно четверті класи навіть брали участь у районному конкурсі проектів щодо вторинного використання матеріалів. Діти досліджували, що відбувається з тканиною, якщо її викинути, та придумували, як її можна використати повторно – шили фартушки, ляльок та килимки.

Якщо дитині не підходить якийсь із методів викладання, вчителі змінюють підхід.

При всьому різноманітті методик, “Дивосвіт” не відходить від програми.

“Коли моя бабця варила борщ, то брала сирий буряк. Я ж спершу варю буряк. Але ми обоє зварили борщ.

Так і в школі. Чи я буду навчати дитину правопису префіксів через слова в читанці, чи візьму вправи з підручника з української мови – результат буде один: я навчила їх грамотно писати. Ніде не написано, як я маю прийти до результату”, – наголошує Байовська.

Більшість випускників “Дивосвіту” вступають у гімназії. Запитуємо, як вони почувають себе там, адже часто там немає інтегрованого навчання. Виявляється, що наскрізне вивчення однієї теми в 3-4 класах відбувається не по всіх, а лише по деяких предметах – так “Дивосвіт” показує учням, що бувають уроки іншого формату.

“На початках наших дітей навіть не дуже хотіли брати в інші школи. Окрім того, що вони звикли до інтеграції тем, вони не мовчать і не хочуть сидіти, коли вчитель щось пише на дошці. Вони потребують іншої роботи. Але зараз це змінилося, бо у всіх школах діти потребують нових підходів”, – пояснює директорка.

НАЙКРАЩІ ВЧИТЕЛІ

Те, що рівно сидіти за партою на уроках – не цікаво та не ефективно, Анна Байовська зрозуміла, ще будучи ученицею.

“У 9-10 класах мене вчили молоді математики – чоловік і жінка. Вони приносили різні прилади, ми не сиділи за партами, а стояли навколо учительського стола і щось пробували. Наскільки живими були ці уроки! І це який рік?!”, – захоплено розповідає жінка.

Тоді вона й не замислювалась про вчителювання, разом з подругою збиралася в торгівельний технікум. Пройшла співбесіду, але не вступила – виявилась замолодою за віком.

Мама, людина культури, зраділа – і відправила доньку в педучилище.

Як виявилось, мама не прогадала. Після навчання Байовська стала викладати в початкових класах львівської 15-ї школи.

“Коли директор приходив до мене на уроки, то казав: все добре, тільки діти шумлять. А чому шуміли? Бо я від крапки до крапки намагалася виконати конспект.

Але коли директора не було, я знала, що є Саша, який за дві хвилини розв’яже задачу, і Юра, якому треба три години пояснювати. І я почала їх розсаджувати. Звичайно, вони між собою говорили, а я весь час бігала по класу.

Мені було все одно, як вони поводяться. Головне – щоб вони знали”, – ділиться директорка.

І додає: “Коли я це робила, то не знала, що творю щось нове”.

Це було ще на початку 90-х. Тоді до Львова приїхали вчителі з Канади, і виявилось, що вони навчають дітей подібним способом.

Потім були курси від їхньої організації “Інститут професійного розвитку вчителів” та поїздка до Канади.

“У нас там очі були відкриті: як це так можна! Як це так добре! Клас був поділений на чотири частини і відділений ширмами. Ніхто нікому не заважав, нікуди не бігав”, – пригадує директорка.

Після цього Анна Байовська вже сама проводила курси для вчителів, їздила з колегами по всій Україні.

Згодом її запросили в 13-ту школу навчати інших. Але там було аж 2300 учнів, тож у 1997 році молодшу школу перемістили в приміщення колишнього дитсадку, а за рік вона стала окремою школою на чолі з Байовською.

Те, що в школі почали використовувати інтеграцію тем, стало можливим завдяки наказу управління освіти про співпрацю з тою канадською організацією. Школа навіть мала кураторку від управління, яка слідкувала, як відбуваються зміни. Та й загалом, каже Анна Байовська, відомство ніколи не перешкоджало робити щось своє.

Коли утворився “Дивосвіт”, за директоркою пішли 8 вчителів-“самозванців”, як вона їх жартома кличе. Бо вони не побоялись розпочати щось нове, хоч і знали, що буде тяжко.

Поступово у “Дивосвіті” з’явилося ще 20 викладачів, кожен з яких пройшов курси від більш досвідчених колег.

“Я маю найкращих вчителів в Україні”, – каже директорка “Дивосвіту”.

Самі діти своєю ініціативністю мотивують вчителів ставати кращими – переконана вона. А оскільки Анна Байовська запровадила в школі демократію, педагогічний склад “Дивосвіту” відчуває таку ж відповідальність, невід’ємну від директорської. Ми й самі помічаємо, що вчителі з пані Анною спілкуються на рівних.

Для вчителів є й фінансові заохочення. Зокрема, якщо вдається зекономити виділені з бюджету кошти, з дозволу районного управління освітою їх можуть спрямувати на премії викладачам. А для ще більшої мотивації в школі запровадили звання “Учитель року”.

У результаті, декілька вчителів “Дивосвіту” ставали “Успішними вчителями” – міський конкурс, у якому можна виграти 25 тисяч гривень. А нині постійно беруть участь у тренінгах: вже відвідували події від Центру інноваційної освіти “Про.Світ”, їздили в Канаду від фонду “Відродження”, брали участь в україно-польсько-білоруському проекті “Транскордонний методичний центр”, де обмінювались досвідом з вчителями цих країн, та в багатьох інших.

Школа й сама запрошує тренерів. Викладачі розуміють необхідність цього, тому платять за таку освіту (приблизно 100 гривень з людини).

Окрім того, проводяться щомісячні зустрічі “Лицем до дитини” разом з іншими львівськими вчителями по обміну практиками. Зокрема, колектив “Дивосвіту” придумує нові методики та складає з них методички, якими діляться з колегами.

Так, у всіх класах, починаючи з першого дня, є 15-хвилинне тихе читання. Діти читають свої книжки або щось з бібліотеки. Якщо учень ще не вміє читати, то роздивляється картинки – це теж спосіб сприйняття інформації. Раз на тиждень вчитель проводить індивідуальні розмови про прочитане.

Учні одного з класів навіть мають настінні тканинні “кишеньки”, де лежать їхні книги. В одній з них помічаємо “Гаррі Поттера” на 600 сторінок: закладка показує, що половину книги вже прочитали.

На дошці ж висять паперові кружечки з іменами учнів, навкруги яких – пелюстки з назвами книг. Окремі квітки мають декілька рядів пелюсток, як у хризантем.

На іншій дошці бачимо кольорові наліпки біля кожного імені – нагороди за добрі справи. Поряд до стрічок прикріплені світлини учнів, приходячи до школи, кожен з учнів перевертає свою – такий контроль відвідуваності.

У 1-2 класах у “Дивосвіті” є тільки вербальна оцінка. Вона потрібна лише щоб відслідковувати, чи засвоїла дитина знання та вміння.

У 3-4 класах вже з’являються бали. МОН каже, що бали можна впроваджувати вже в другому семестрі 2-го класу, але за рішенням педагогічної ради можна лишити вербальну оцінку до кінця року. У школі й скористалися цим “але”.

“У початковій школі дитину оцінювати не можна взагалі, вона тільки встає на ноги, – переконана пані Анна.– У 3-4 класах, коли з’являється оцінка, я бачу, що діти починають вчитися заради неї, а не для задоволення. І я змушена ставити 8 балів через помилки, хоч дитина себе проявила і постаралася. Це для неї стрес”, – із жалем каже директорка.

Тому в кінці року замість останнього дзвоника тут проводять Свято подяки. Кожен учень, незалежно від оцінок, отримує грамоту зі словами, написаними тільки для нього. Адже кожну дитину є, за що похвалити.

ЯКЩО ДИРЕКТОР ХОЧЕ ЗНАЙТИ ГРОШІ – ТО ЗНАЙДЕ

Довгий час приміщення “Дивосвіту” не ремонтували.

Ще з 2000 року їм будували велику сучасну будівлю, тож міська влада казала: “Нема сенсу щось ремонтувати, бо скоро ви переїдете“.

Якось навіть виділили 1000 гривень на фарбування – так на стінах у коридорі з’явились кольорові квадратики на місці дірок.

Тяганина з обіцянок тривала, аж поки два роки тому нове приміщення не продали.

“Тепер нас почали інтенсивно фінансувати з бюджету регіонального розвитку”, – зізнається Байовська.

Щороку у вересні вони пишуть листи в міськраду зі списком потреб. Частково за бюджетні, частково за батьківські кошти поміняли майже всі вікна, зробили туалети, а тепер-от ремонтують спортзалу.

“Якщо директор хоче знайти кошти, він їх знайде”, – впевнена директорка.

Самі класи виглядають непогано – допомогли батьки. Наприклад, одна з мам, художниця, розмалювала стіну і подарувала свої картини. Ця ж мама також веде художній гурток.

Бібліотекарка Галя, на якій у 90-х “тестували” нову методику викладання, робить з дітьми прикраси. Тож всюди в школі – речі, зроблені дітьми.

Школа має велику бібліотеку дитячої літератури. Книжки приносять діти, а бібліотекарка робить на них наліпки – “Ця книжка подарована школі “Дивосвіт” таким-то учнем”.

Тут же стоїть диванчик, подарований одним дідусем ще на початках школи, а самі книги розмістилися на офісних стелажах – подарунок батька, який працює в банку.

Батьків директорка оцінює як дуже активних учасників освітнього процесу.

“Постійно тримають мене в напрузі”, – говорить вона з усмішкою.

Каже, що батьки можуть впливати на прийняття рішень щодо всього, окрім безпосередньо освіти: за яким підручником навчати дітей – справа вчителя. Хоча Байовська відкрита до порад, а от претензії “а чому” бере близько до серця.

У кожному класі є батьківські комітети, які беруть участь у загальних зборах разом з директором. Зібрати батьків всіх 340 учнів не вдається, бо школа дуже маленька. Навіть у директорському кабінеті ледь вміщаються шафа, стіл та декілька стільців.

На загальних батьківських зборах вирішують, чим батьки можуть допомогти та що можна змінити в2 школі. Так, нещодавно за ініціативи Анни Байовської вирішили замовляти воду. Їдальня тепер працює на ній, а діти можуть набрати її в коридорі зі спеціально виведеного крана.

Це не єдина річ, за яку платять батьки. У школі є платні освітні послуги: ранкові зустрічі (на них окреслюють план роботи на день та вирішують організаційні питання), хореографія, тихе читання та урок мислення.

Від якоїсь послуги, або від усіх, можна відмовитись – але тоді батьки мають забезпечити нагляд за дитиною на час цих занять.

Більшість не відмовляються: це не дуже дорого. У різних класах ціна трохи різниться: кожна година оплачується згідно з тарифною сіткою – чим вищу категорію має вчитель, тим дорожче година роботи. Виходить приблизно 70-80 гривень з дитини.

“Загалом без батьківської фінансової допомоги нам не обійтись. Але в ідеалі їхня поміч має виглядати так: “Я сьогодні можу допомогти провести урок з виготовлення квіточок”, “А я можу зробити екскурсію містом, бо я екскурсовод”. Оце роль батьків у школі”, – розмірковує Анна Байовська.

Тому вона дуже вірить у Нову Українську Школу. Сподівається, що з впровадженням реформи збільшиться фінансування, а інтегровані теми будуть у всіх школах – і на дивосвітян перестануть дивитись, як на диваків.

“Ми подалися на відбір шкіл, які будуть пілотувати нові програми у 2017-18 навчальному році. Ми це знаємо, ми в цьому варимося і хочемо поділитися своїми напрацюваннями”, – розповідає директорка.

На запитання, чи вважає вона успішною школу та свою роботу, Байовська задумується:

“Я дуже критична до себе. Є час, коли я кажу, що ми успішні. Особливо, коли бачу щасливі обличчя на Святі подяки.

Але коли хтось приходить з проблемою – діти побилися, або мама не може зрозуміти, як ми вчимо дітей – тоді починаю запитувати себе: що я не так роблю?

Я, напевно, мрійниця, можу бажане видавати за дійсне. Але мрії здійснюються”.

Вікторія Топол, спеціально для УП.Життя

Дмитро Ларін, фото

Текст підготований за сприяння центру інноваційної освіти “Про.Світ“

Джерело: life.pravda.com.ua