Теми статті: батькам, булінг, вчителям, директорам, освітабезкорупції
4 Вересня 2020
2 009
0
Незважаючи на карантин, цього разу вінницький міні-EdCamp відбувся онлайн – долучитися могли всі охочі.
Журналістка “Нової української школи” зробила конспект із трьох лекцій:
Текст підготовлено в межах проєкту USAID_ВзаємоДія, мета якого – доброчесне українське суспільство з нульовою толерантністю корупції. Зокрема, проєкт розробив антикорупційні інструменти для уроків. Більше про них читайте за цим посиланням.
“В Україні агрегатори новин (програми, які збирають новини автоматично) щодня шукають і публікують приблизно 30 тисяч новин. Інформаційні агентства (компанії, де журналісти самостійно шукають, пишуть і публікують новини) збирають за добу приблизно 1200 новин.
Національні медіа (інтернет-видання, телеканали, газети) у середньому збирають за добу 200–360, а регіональні медіа – 100–120 новин. Натомість, з усього масиву інформації українець переглядає в середньому 50 заголовків новин. А повністю читає до 25 новин на день”, – починає свою лекцію Олена Остапенко.
Крок 1. Вийти за межі свого “інформаційного села”
Поступово в людей формується так зване інформаційне село. Це – особистий інформаційний простір кожного, який створюють медіа, які ми постійно споживаємо. Наприклад, ви переглядаєте у Facebook дописи політиків, які вам цікаві, до того ж, підписані на групу, як в’язати хрестиком. Натомість, інша людина дивиться вечірні новини по телевізору і слідкує за відомими блогерами. Виходить, у вас різні інформаційні села. Інформаційне село кожної людини формує її думку.
Олена пояснює, що можливість дізнатися інформацію в будь-який момент створює примарне уявлення, що ми знаємо все й що наша думка стовідсотково правильна. Отже, перший крок до медіаграмотності – вийти за межі свого “інформаційного села”: підписатися на інших людей, переглянути канали, які ніколи не дивилися.
Крок 2. Шукати новини, які містять виключно факти, а не емоції
Олена пропонує слухачам написати в чаті, який відсоток позитивних і негативних новин в українських ЗМІ. Дехто пише, що 100% негативу, хтось – 95%, а хтось каже, що 70% негативу, а 30% позитиву. Останнє твердження виявляється правильним.
“Чим більше емоцій у ЗМІ, тим менше люди медіаграмотні. От, наприклад, у Великій Британії популярністю користуються ті медіа, які надають тільки факти, без емоцій та оціночних суджень. Тоді читачі, слухачі чи глядачі самі формують уявлення про ту чи іншу подію або людину. Натомість, в Україні часто розповідають не про те, що подія відбулася, а що думають журналісти чи власники медіа щодо цього, формулюючи ставлення реципієнтів”, – пояснює Олена.
Так, меді маніпулюють людьми за допомогою негативної інформації. Люди включаються в новину і співпереживають героям, навіть не розбираючись, звідки цей факт і навіщо це їм. Фактично, ми дивимось негативні новини, бо не хочемо, щоби з нами це сталося.
Щоби пояснити дітям різницю між фактом і судженням і так вчити їх бути доброчесними й не маніпулювати іншими, можна навести приклад двох речень: “Я люблю читати” і “Я читаю щодня по 10 сторінок”. Далі – запитати, що з цього – факт, а що – судження. А тоді пояснити, що факт – це те, що стовідсотково можна перевірити. Наприклад, ви можете перевірити, чи читає людина 10 сторінок на день, але як ви перевірите, чи любить вона читати?
Крок 3. Фактчекінг (перевірка фактів)
Олена показує чорний квадрат і пояснює, як журналісти, маніпулюючи, можуть доводити, що він не чорний. Якби медіа хотіли переконати реципієнтів, що квадрат не чорний, то вживали б щось на кшталт: “Це ж очевидно, що колір цієї фігури зелений”, “Можна досліджувати, але всі знають, що це – зелений трикутник”, “Якщо ви бачите не трикутник, то нічого не розумієте в геометрії”.
Аби перевіряти факти, каже Олена, треба вміти аналізувати, обирати головне і працювати з деталями. Можна також користуватися журналістським прийомом: перевіряти інформацію в трьох різних джерелах. Наприклад, знайти офіційний документ, який підтверджує чи спростовує інформацію, подивитися, що пишуть про це в інших ЗМІ, поспілкуватися з експертами.
На уроках можна показувати дітям фейки (неправдиву інформацію) і шукати разом, що, наприклад, на фото, відео чи в тексті не так. Учні можуть порівнювати себе із Шерлоком, який звертає увагу на деталі. Їм треба пояснити, що недоброчесні медіа можуть маніпулювати ракурсом на фото, обрізати його, робити постановочні кадри.
Також Олена пропонує на уроках права, історії чи літератури пограти з учнями в гру “Журналістська агенція”. Треба об’єднати клас у три групи: одна створює фейк; інша це розслідує; остання група – споживачі, які слухають інші групи й роблять висновок. Третя група аналізує, у кого краща аргументація, кому вони більше вірять, хто наводить факти. Так, учні вчитимуться розрізняти фейки й розумітимуть, як їх створюють.
Свою лекцію Наталя Пашковська починає, перелічуючи проблеми, які, на її думку, стосуються всіх шкіл України:
Спікерка запевняє, що ці проблеми можуть розв’язати відкриті виховні простори. Для них не потрібні окремі приміщення, натомість – потрібна ідея, якою перейматимуться всі учасники освітнього процесу.
Чотири роки тому ціль Каховської гімназії була такою: створити шкільний простір, який змінює мотивацію, мислення, настрій, ролі, взаємодію в колективі, робить навчання учнів насиченим. У відкритих просторах учитель має виконувати роль модератора, тьютора, ментора, натхненника. А учні мають презентувати ідеї, влаштовувати події, акції, писати проєкти. Себто, учні мають якоюсь міроою керувати освітнім процесом.
У такий спосіб можна реалізовувати урочні й позаурочні, класні й позавікові, предметні й метапредметні групи. У відкритому виховному просторі синхронізуються педагоги, бібліотекарі, психологи та учні. Можна також залучати батьків, фахівців, волонтерів.
“Загалом, у відкритих виховних просторах ми маємо робити те, що приноситиме задоволення учням і вчителям. Має бути максимальна свобода в межах спільних задекларованих правил”, – пояснює Наталя.
Тож, спочатку в школі провели воркшоп із батьками й учнями на тему “Корпоративна культура гімназії”. Разом визначили місію, візію, принципи й закони гімназії, кодекс поведінки учнів, батьків, вчителів. Також поговорили про те, що треба покращити в школі і в просторах зокрема. Наприклад, треба покращити взаємодію між усіма учасниками освітнього процесу та поглибити спортивний та екологічний напрями.
Перші пропозиції, як використовувати виховні простори, як проводити уроки нестандартно й вивчати предмети незвично, робили вчителі. Так, у гімназії з’явилися такі простори:
Наприклад, актив НАН проводить дні науки (старші учні розповідають молодшим про науку) та декади домашніх експериментів (як-от, зробити гарячий лід або провести експерименти з атмосферним тиском і відзняти це на відео). Більше про діяльність НАН можна подивитися тут.
У межах відкритих виховних просторів відбуваються: майстер-класи батьків і учнів, які навчають слухачів готувати, розмальовувати екоторбинки й робити орігамі; проєкт “Великі розмальовки”, коли учні влаштовують у школі фотозони й розмальовують величезні плакати; тиждень “Спілкуємось без проблем”, коли учні говорять між собою англійською та німецькою мовами; шкільний театр і родинне барбекю; “Чайлд-клаб”, на якому старшокласники розробляють ігри для груп подовженого дня.
“Показник успішності відкритого виховного простору – зміна ролей учнів та вчителів. Учень тут – це ініціатор, організатор, керівник, ведучий, а вчитель – консультант, ментор, мотиватор, “навігатор”.
Так, коли учні організовуються навколо спільної ідеї, вони стають активнішими у всьому. Наприклад, раніше ми мусили звітувати, скільки учнів брали участь у олімпіадах і які результати. Але це – не показник змін. Показник – коли учні просять стати учасниками олімпіади й самі хочуть брати участь у МАН”, – пояснює Наталя.
Лекторка наголошує: аби залучити більше учасників освітнього процесу до співпраці, треба всіляко рекламувати ідею про простори в школі. Мовляв, шкільні стіни мають про це говорити: треба оголошувати про набір до груп на шкільних стендах, писати на Facebook-сторінці, знімати відео, розміщувати на сайті школи.
“Минулого року ми зробили рекламні сходи. На сходинках школи учні писали назви просторів, напрями, розміщували QR-коди для доступу до сторінки чи блогу. І коли нас запитують, що ми такого робимо, що діти раптом почали активно проявляти ініціативу, то ми відповідаємо, що постійно і всюди говоримо про нашу ідею”, – розповідає Наталя.
Результат розвитку відкритих шкільних просторів такий:
Нині для Каховської гімназії розробляють новий сайт, на якому передбачені кабінети відкритих виховних просторів. Там учні зможуть публікувати анонси заходів, воркшопів, гуртків та реєструвати охочих узяти участь.
Олена Вотякова вже 4 роки працює в патрульній поліції і є шкільною офіцеркою. З першого року своєї роботи вона спілкується з дітьми в школах Вінниччини – про булінг, домашнє насильство, правила дорожнього руху.
“Чесно кажучи, ще я не була в такій школі, у якій би діти не зізнавалися, що були жертвами або ініціаторами булінгу”, – каже Олена.
Спікерка просить учителів розповідати учням, що булінг – це психологічне, економічне, фізичне чи сексуальне (прецедентом може бути навіть оголене фото з роздягальні, яке без згоди людини публікують у чаті класу) насилля над іншою людиною. Штраф за булінг – від 850–1700 грн. Якщо булінг вчиняє група людей або це повторюється кілька разів протягом року, то штраф подвоюють. Якщо порушнику немає 16 років, то відповідатимуть батьки.
Насамперед, каже поліціянтка, якщо вчитель бачить конфлікт між дітьми, то мусить розібратися, що це: булінг чи ні. Булінг – це систематична спроба довести людину до психічних або емоційних розладів. Якщо ж дитина посварилася з однокласником, бо він не дав їй ручку – це не булінг.
Якщо вчитель розуміє, що це булінг, то повинен розповісти про інцидент відповідальній особі, яку заздалегідь має визначити адміністрація. Відповідальна особа, у разі чого, буде збирати спеціальну комісію, що вирішуватиме, чи була та чи інша ситуація булінгом і як порушник відповідатиме за свої вчинки. Комісія має складатися зі вчителів і представників поліції або ювенальної превенції.
Олена каже, що школа – це маленька територіальна одиниця, яка сама може визначати дисциплінарні покарання. Окрім усього, школа має навчати батьків та дітей того, що таке булінг і як йому протистояти.
“У моїй практиці була ситуація, коли вся школа показувала пальцем на нібито булера. Він, мовляв, ображає інших, зриває уроки. Коли я проводила урок про правила дорожнього руху, хлопчик справді зривав його. Тоді я долучила його до проведення. Він допомагав мені розносити матеріали. Потім заспокоївся й навіть заспокоював інших дітей.
Після уроку я вирішила поговорити з ним про те, чому він так поводиться. І дитина відкрилась. Він розповів, що його забрали з інтернату і його вітчим поводиться агресивно. Я запитала його, навіщо він б’є інших дітей. А він мені відповів: “Якщо я їх не буду бити, вони ж будуть бити мене”. Тобто це – модель, яку дитина взяла зі свого негативного досвіду вдома. Я раджу вчителям, які розбиратимуться, чому дитина булить інших, пошукати причину, спровокувати відверту розмову з кривдником”, – ділиться Олена.
8 правил, як учителеві не треба поводитися з постраждалими та булерами:
Поради, аби дитина відкрилася:
Після вирішення ситуації, наприклад, після того, як з інцидентом розбереться спеціальна комісія, поліціянтка радить педагогам періодично перевіряти, у яких стосунках перебуває постраждалий із булером, чи вона / він почувається безпечно, чи потребує психологічної професійної підтримки, чи підтримують її /його друзі або батьки.
Особливості:
До слова, соціальна педагогиня й кординаторка шкільного центру порозуміння вінницької школи №26 Олена Тищенко презентувала інтерактивну гру “Аукціон правил безпечної поведінки”. Це – гра-протидія насильству. Під час неї діти засвоюють, що таке особисті кордони, чому тіло людини належить тільки їй, чому не можна приховувати інформацію про насильство і як говорити “ні”. Правила гри й докладний сценарій можна знайти тут.
Читайте також “Обіймаємо серцем. Як відбувався Спеціальний mini-Edcamp у Станиці Луганській”
Марія Марковська, “Нова українська школа”
Усі ілюстрації: FB/EdCamp Ukraine
Ця публікація стала можливою завдяки підтримці американського народу через Агентство Сполучених Штатів з міжнародного розвитку (USAID). Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю громадської організації “ЕдКемп Україна” і необов’язково відображає погляди USAID чи Уряду Сполучених Штатів.
Обговорення