Теми статті: батькам, вчителям, директорам, НУШ
9 Квітня 2019
18 453
0
Одне з правил НУШ – право дитини на помилку, адже вона елемент навчання. Але як змінити ставлення батьків, дітей і вчителів до помилок, похибок і невдач. Журналістка “Нової української школи” дізнавалася, як навчити дітей, що без помилок немає розвитку, і як батькам позбутися страху і зрозуміти, що помилки – це нормально, природно і навіть корисно.
“Дуже добра послідовність – спочатку батькам. Починаємо завжди з себе”, – каже психотерапевт Софія Гордієнко. – “Батьків теж любили умовною любов’ю за щось і шпиняли, коли вони не відповідали очікуванням. Тому варто почати з поблажливішого ставлення до себе і своїх слабкостей. Не вимагати від себе забагато, не розпікати себе за помилку, а поспівчувати, сказати те, що сказали би другу: “Мені прикро, що так сталось. Тобі, мабуть, нелегко. Давай заварю тобі чаю”. Тоді і дитина навчиться цього.
Варто говорити з дітьми про ваше долання труднощів. Якщо вони бачать, що батьки зазнали поразки, але вижили, то будуть знати, що поразка в завданні не означає поразки як особистості”.
Дитячий і сімейний психолог Світлана Ройз нагадує, як важливо пам’ятати одну фразу: “Будьте уважними, коли говорите з дітьми. Те, що ви їм кажете, може стати їхнім внутрішнім голосом”. І цей голос може прорости “внутрішнім критиком”, який знецінює, позбавляє сил, або, навпаки, голосом підтримки і рішучості.
“На зустрічах з дорослими я запитую: “Коли у вас щось не виходить, що ви собі зазвичай говорите? Руки діряві, нездара, знову те ж саме…”. І лише одиниці запевнюють себе – нічого страшного, обов’язково вийде згодом. І саме ці одиниці відчувають себе щасливішими і збалансованішими”.
Для багатьох дітей, за словами Світлани Ройз, як і для багатьох дорослих, програш у грі – це не просто про гру, а про втрату свого місця. Тому вони так часто обурюються. “Я запитую: “Що станеться, якщо ви припуститеся помилки? – Я програю. – А до чого це призведе? – Я підведу, не виправдаю очікувань. Виникає переконання: мене не будуть любити, від мене відмовляться, я залишусь один/одна”.
Дітей на консультаціях Світлана Ройз вчить, що кожна помилка, якщо не здаватися, може привести до перемоги. “Коли ми створювали серію про помилки в межах одного мультиплікаційного проекту, то багато думали, що всі винаходи і успішні люди, які досягли звершень, пройшли свій шлях помилок”.
Головне – дати собі право на неідеальність. Постійна гонитва за ідеальним результатом – це велетенська напруга, яка може призвести до неврозу. Тому часто, саме для того, щоб заглушити голоси внутрішніх критиків і хоч на трохи розслабитися, люди обирають залежності.
“Кожній дитині важливо відчувати своє місце в родині, у любові. Заради любові батьків дитина готова на все. Любов батьків для дітей не завжди очевидна. Це лише нам здається, що діти впевнені в нашій любові. Інколи дитина неусвідомлено вирішує домогтися любові батьків “обхідним шляхом”. Тобто, якщо я буду найкращим і досконалим, якщо ви будете пишатися мною – значить ви будете любити мене”.
Діти, які ростуть з переконанням “що б не сталося, мене любитимуть” – досягають більшого. Діти, які відчувають близькість з батьками напряму, не заслуговуючи її, у майбутньому будуватимуть міцні близькі стосунки. Завдяки батьківській підтримці в дитини зміцнюється навичка “самопідтримки”.
Варто транслювати послання, що кожна дитина неповторна, має свою унікальність, свої здібності, – переконаний дитячий і підлітковий психіатр Олег Романчук. “Один з психологічних міфів – що добре мати високу самооцінку. Тоді про людину кажуть – вона психологічно здорова. Але здоров’я – це не висока самооцінка, а безумовне прийняття себе та інших. Тоді ти чесний і критичний з собою, але приймаєш себе таким, який є, віриш у себе і підтримуєш. Тоді ти можеш вчитися помилятися, вчитися на помилках, іти далі. Але в тебе є відчуття гідності.
А коли твоя самооцінка міряється лише тим, що ти досягнув у порівнянні з іншими, вона умовна. Це не дає тобі радості від самореалізації, бо радість тобі приносять лише медалі, а не чиста радість – робити те, що подобається”.
Настирне бажання батьків бачити свою дитину успішною в майбутньому часто продиктоване їхнім страхом, що дитина буде гіршою за інших. За словами Софії Гордієнко, якщо глибше поспілкуватись з такими батьками, то вони зізнаються, що самі постійно порівнюють себе з іншими.
“І в цьому страшно не те, що батьки вкладають час, зусилля і гроші в те, щоб діти ходили на всілякі гуртки і гарно вчилися в школі. Страшно те, що вони не вірять, що їхня дитина без додаткових занять, репетиторів і зусиль дасть собі раду сама. Тобто, насправді, вони в дитину не вірять. І в те, що життя дає такі можливості, про які батьки навіть не здогадуються, вони теж не вірять”. Часом діти чують надто багато порад від батьків, але недостатньо підтримки.
Психотерапевт Катерина Данилевська каже, що інколи багато часу і енергії дитина до підліткового віку витрачає на не свої бажання. Потім, коли виростає і може сказати батькам “ні”, їй уже нічого не цікаво.
“Я бачу, наскільки інтенсивно батьки намагаються задіяти дитину в усіх можливих гуртках. І якщо є хоч мінімальна згода від дитини, батьки будуть її туди возити. Дитині дуже важко відмовити батькам. Маркери “подобається/не подобається” відвідувати гуртки і секції є, але питання, чи батьки готові їх бачити. Дитина може втратити розуміння, що їй подобається. Коли питаєш підлітка: “Чим тобі подобається займатися?”, – він відповідає – нічим. Бо до цього весь час йому вказували, чим займатися.
Тобто батьки заповнюють нішу власного спілкування – гуртками, секціями, факультативами… є кількість, а немає якості. Батьки просто поставили галочку. Внутрішнє відчуття себе, того, що мене люблять і я люблю – важливіше, ніж успіх”.
Важливо також, як батьки реагують на маленькі помилки дитини – особливо в молодшому віці. “Якщо за дрібницю батьки насварили дитину або навіть поглядом негативно оцінили збудований малюком пісочний замок, у дитини опускаються руки. І на таких дрібницях дитина цей стан (я нездара) зафіксовує надовго. Подекуди на все життя. Потім, беручись за будь-які інші справи, у разі найменшого натяку, що щось не так, у неї буде проявлятися стан, який вона вивчила напочатку”.
Меседж “ти маєш бути успішним” шкідливий тим, що він спрямований в якесь туманне майбутнє, або, як вчили самих батьків їхні батьки, у “світле майбутнє”, переконана Софія Гордієнко.
“Ніби від того, що в тебе будуть квартира, автівка, айфон, ти одразу станеш щасливим і все буде ок. Не буде буде так само, як зараз. Якщо зараз чогось бракує бракуватиме і потім. Щастя має бути тут і зараз. Коли сім’я вибирається на пікнік, коли разом з дітьми ми граємо в ігри, коли йдемо в кіно. Майбутнє занадто непевне, аби чекати, що воно зробить нас щасливим”, – каже психотерапевт.
Олег Романчук переконаний, що складові щастя – активність і розвиток. “Ти можеш піти за славою, втративши справжню дорогу. Адже найважливіші речі можуть бути не обов’язково популярними. Батькам треба допомагати дітям відкривати себе, своє покликання, реалізувати і розвивати його, не лякаючись, як інші це сприймуть.
Безумовна любов і безумовне прийняття означаютть, що дитина завжди безцінна і дорога для нас. Але безумовне прийняття не означає, що ми кажемо: “Тобі не треба виправляти помилки, тобі не треба брати відповідальність за них і тобі не треба розвивати свої здібності”.
Важливо, щоб це виховувала і школа. Якщо успіх – це завоювати перше місце, то життя перетворюється на неминучу конкуренцію, де інші – суперники, каже Олег Романчук. Відповідно, це стає загрозою для справжніх стосунків. “Твоя цінність визначається лише тим – що ти досягнув. Ти маєш перевершити того, хто досягнув більшого. Тому успіх іншого сприймається болісно”.
Коли дитині щось вдається, усі – батьки, вчителі, друзі – мають розділити цю радість. Але варто пам’ятати про небезпеку схвалення – “ти найкращий в класі”. Тоді дитина починає зверхньо дивитися на інших дітей. Повинен працювати принцип – ми виграємо всі разом, а не ведемо конкуренцію, коли хтось програє.
Важливо хвалити дитину не за результат, а за зусилля, зазначає Софія Гордієнко. “Якщо дітям говорять: “О! Ти молодець, бо зробив те і те”, тобто відзначають саме досягнення, наприклад, розв’язання важких задач, то пізніше, коли завдання стають ще важчими, такі діти відмовляються їх вирішувати. Вони не хочуть втратити цей титул “молодця”. А ті діти, яких хвалять за докладені зусилля, – із задоволенням беруться за важчі речі. Тому що важливий не лише результат, але й те, що я роблю”.
“Діти в дошкільному віці набагато більше малюють, тому що мало думають – як і хто оцінить малюнки, – пояснює Олег Романчук. – Коли вона йде в школу, когнітивно починає усвідомлювати факт оцінки. І тоді страх оцінки і помилки може бути причиною творчого блоку. У дітей важливо забрати страх оцінки, натомість вселити впевненість, що процес набагато важливіший, ніж оцінка. Тоді ми розкриваємо в них творче натхнення і даємо їм свободу реалізації. Адже в свободі здібності розкриваються найкраще”.
Варто давати дітям можливість пробувати. Психолог Тетяна Скрипник каже, що у спробах і з’являються помилки. Помилки ми переживаємо для того, щоб побачити, що не дороблено. Але досвід здобувається лише тоді, коли ти сам спробував. Навчитися за порадами і книжками неможливо.
Батьки, звісно, мають інформувати – що саме може завдати небезпеку і які можуть бути наслідки. Але батькам важливо вчасно відходити, віддавати повноваження в певних справах. Їх не повинно бути поруч забагато – годувати, зав’язувати шнурівки тощо.
“Батькам часто здається: краще я сам це зроблю замість дитини – це і швидше, і якісніше, і чистіше… І тоді діти припиняють щось самі робити. Щойно дитина навчилася чогось, має робити це сама. Тоді ми довіряємо більше дітям і віримо, що вони впораються”.
Коли в дітей щось не виходить, важливо їх підтримувати. Але дитині важливо мати можливість стикатися з труднощами. Для багатьох батьків може стати відкриттям, що їхня дитина здатна самостійно знайти шлях вирішення проблеми.
“Важливо, щоб батьки стали непотрібними своїй дитині. Щоб вона без них змогла впоратися – стала самостійною в рішеннях, виборі і навіть у помилках. І навіть якщо ці вибори батькам не подобаються, діти мають на це право”.
Постійним підстиланням соломки батьки транслюють дитині меседж, що життя небезпечне і жахливе, каже Катерина Данилевська. “Цей меседж може бути шкідливим для наполегливості, ініціативності, бажання дитини бути успішною і чогось досягати”.
Натомість, Світлана Ройз зазначає, що виховання – це баланс любові, підтримки, стійкості і суворості. “Іноді я бачу дітей, так би мовити, “перегодованих” схваленнями. У них немає мотивації і сил на нові кроки. Також я бачу дітей, які відмовляються від успіху, не роблять жодних кроків, бо бояться поразки”.
Світлана Ройз радить таку стратегію для батьків:
Усе це, за словами Світлани Ройз, допомагає розвинути в дітях життєву стійкість – можливість відновлюватися після програшу або помилки.
Ольга Головіна, “Нова українська школа”
Титульне фото: автор – DivvyPixel, Pixabay
Обговорення