Експертка з інклюзії Марина Азімова: На перше місце треба ставити інтереси дитини, а не системи

У лютому до Києва вперше завітала Марина Азімова – сертифікований поведінковий аналітик рівня BCBA, США (найвищий рівень у поведінковому аналізі).

Пані Марина має величезний досвід роботи з дітьми з особливими освітніми потребами як у форматі індивідуальної терапії, так і навчання в умовах інклюзії. Також вона курує побудову інклюзії у школах Росії та Казахстану. В Україні поки що займається лише приватними кейсами.

“Нова українська школа” розпитала її про про те, який вигляд має якісне інклюзивне навчання і чого не вистачає Україні для цього.

– Чи ви зараз куруєте в Україні інклюзію?

Ні, тому що поки в Україні немає інклюзивних шкіл за міжнародними стандартами. Зараз я допомагаю в роботі одному фахівцю з Дніпра. Так вийшло, що індивідуальна робота з дитиною та з фахівцем, перетворилася на роботу з класом. У них з самого початку була інклюзія, яка під жодні інклюзивні стандарти не підходила.

І ми вирішили побудувати все наново – щоби інклюзивна освіта поступово виходила за межі одного класу і переростала у зміну менталітету (ставлення) за межами маленької групи дітей з особливими освітніми потребами.

– Ви сказали про “стандарти інклюзії”. Що це таке?

На сьогодні ані в Україні, ані на всьому пострадянському просторі немає чіткого розуміння поняття “включеності” (“змішаності”) інклюзивної освіти. У нас є або інклюзивна освіта, або повна сегрегація. Так не буває. Інклюзивна освіта включає в себе різні форми.

Це може бути автономний клас, в якому діти з особливими освітніми потребами бачать інших дітей тільки на перервах. Але водночас вони навчаються за шкільною програмою, можуть перебувати в приміщенні школи, але засвоюють програму в своєму автономному класі та в своєму індивідуально “побудованому” просторі (середовищі).

Можуть бути ресурсні класи ABA-структури (тобто класи зі структурованим навчання, використанням різних систем заохочень, візуальних розкладів тощо). Вони орієнтовані переважно на дітей з розладами аутичного спектру чи дітей зі складними поведінковими порушеннями. Тобто, якщо є поведінкові проблеми, то ABA – це must be.

Ще існує така форма класу як ресурсний клас для дітей з порушеннями розвитку, або клас для дітей з синдромом Дауна, або клас для дітей з комплексними порушеннями (тобто в такому класі вчаться діти тільки з певним порушенням – ред.).

Однак в Америці існують окремі приватні школи – для тих дітей, яких звичайні школи навчати не можуть. Наприклад, якщо в дитини дуже важкі порушення поведінки, складні проблеми емоційно-вольової сфери – дуже вірогідно, що звичайна школа просто не зможе прийняти таку дитину.

Натомість, у приватної спеціалізованої школи є спеціальна навчальна ліцензія. Наприклад, у неї може бути дозвіл на облаштування кімнати зі стінами, оббитими м’якими матеріалами для тимчасового перебування дитини. Така кімната може мати непробивне скло для можливості спостереження за дитиною, для вчасного попередження самопошкоджувальної поведінки.

Зауважу, що такі школи – рідкість. У них відправляють дітей, коли звичайні школи за місцем проживання не можуть створити умови для навчання дітей з особливими освітніми потребами. Туди відправляють дітей за кошти місцевих громад, тобто таке навчання відбувається не за кошти батьків. Батьки не повинні платити за непристосованість системи для навчання їхньої дитини.

У Сполучених Штатах немає ПМПК чи ІРЦ. Рада школи, до якої звертаються батьки за місцем проживання, “дивиться” на дитину, проводить комплексну оцінку (у будь-якій школі є дефектолог, психолог та інші необхідні спеціалісти) і вирішує, де дитина може навчатись – тобто де для цього є відповідні умови. Немає необхідності батькам звертатись в інші установи – усе проводиться на місці. І, на мою думку, це більш продуктивно.

До того ж, “знайомство” з дитиною на базі школи триває набагато довше, ніж одна-дві консультації у сторонньому закладі. Шкільні фахівці багато дізнаються про дитину, перш ніж ухвалити рішення, в якому класі чи школі вона навчатиметься.

Уся система освіти має керуватись насамперед інтересами дитини. Якщо ж ми будемо ставити на перше місце інтереси системи, тоді це не має називатись освітою – це “викидання грошей на вітер”. Якщо ми хочемо справді “навчати”, тоді процес має будуватись навколо ідеї “що ми отримаємо по закінченні?”.

Чи ми отримаємо дитину, яка знатиме більше, ніж вона знала вчора? Чи ми отримаємо дитину, яка буде битись головою об стіну, але батьки будуть щасливі від думки, що з такої до такої години вони мають вільний час?

– У вас 25 років досвіду, ви маєте практику кураторства інклюзивної освіти в різних країнах. Чи можете навести приклади “успішної інклюзії”?

У мене є кілька таких прикладів з США. Однак ви маєте розуміти, що у Штатах цей процес почався у 80-х роках. Тобто, у 70-х вони почали займатись аутизмом і “вимагати” ABA (поведінковий аналіз – ред.), у 80-х – дійшли до думки, що для дітей з аутизмом потрібно створювати окремі школи, згодом – що таких дітей можна приводити у звичайні школи. І зараз це вже навіть не питання для обговорення.

На території колишнього Радянського Союзу в мене таких “успішних” проектів поки що п’ять. Але я не кажу, що вони “успішні на виході” просто тому, що ще не знаю, адже процес триває. Три – в Москві і дві школи в Казахстані (однак, усе залежить від адміністрації цих шкіл: наприклад, змінили директора – і система почала розпадатись).

– Чого не вистачає Україні для успішного впровадження інклюзії?

Перше – не вистачає грамотного бюджетування. Тобто люди, які цим займаються, мають розуміти всі аспекти побудови системи та скільки кожен з цих аспектів потребує коштів для ефективної роботи. Людина, яка займається освітньою складовою, має розуміти, що включає процес, в якому обсязі і скільки має бути закладено коштів.

“Батьки не повинні платити за непристосованість системи для навчання їхньої дитини”. Фото: автор – AllaSerebrina, Depositphotos

Друге – не вистачає кадрів. Тобто людей, які вміють якісно працювати з дітьми з особливими освітніми потребами. Ті ж, хто є, не мають жодної можливості вийти на міжнародний рівень (наприклад, дотриматись усіх вимог комісії BACB та скласти іспит для отримання міжнародного сертифікату з поведінкового аналізу).

Третє – “неосвітченність” у сенсі “невміння оцінити чиюсь кваліфікацію”. Навіть якщо є хороші фахівці, їм може бути закрита дорога, тому що “принцип зв’язків” усе ще переважає. Наприклад, говориш: “Поведінковий аналіз може допомогти”, а у відповідь чуєш: “Та ні, нам це не треба. У нас є це і це, а наша Тетяна Іванівна вже займається цим третій десяток років….”.

Хочу зауважити, що ця “неосвіченість” є всюди, і Штати не виняток. Однак величезна різниця в тому, що вона перемагає не всюди. В умовах Америки з цим можна боротись, тобто є юридичний (легальний) апарат, який дозволяє цю боротьбу, який допускає той факт, що “не все вирішено, хто б не був у владі”.

Марина Азімова відвідала Київ на запрошення Громадського об’єднання “Здолаймо разом” та Благодійного фонду “Альтернатива. Гармонія”.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.

Ольга Семко, “Нова українська школа”

Титульне фото надала Марина Азімова