Чому інклюзія – невід’ємна ознака освіти в Канаді

Канадці переконані: школи – це дзеркала громад, або як ще їх називають “мікрокосмос суспільства”. Вони мають бути багатими і безпечними, місцями можливостей, де всі навчаються разом – і діти, і їхні батьки, і вчителі.

Вибір школи для батьків школярів тут не стоїть так гостро, як в Україні, тому що всі школи здебільшого на високому рівні. Інклюзія в канадських школах має ширше поняття і включає не лише дітей з порушеннями, а й учнів різних культур, релігій, мов, рас, соціально-економічного становища тощо. Усі повинні мати доступ до навчання, тому Канада зробила інклюзію однією з головних ознак своєї освіти. Як саме реалізується інклюзія в Канаді, дізнавалася журналістка “Нової української школи”.

Цей, перший, текст стосується загальних підходів до інклюзії і рівнсті. Другий текст, присвячений організаційним нюансам, читайте за цим посиланням.

Інклюзивне суспільство

До інклюзії Канада йшла поступово – через спільні зусилля батьків та педагогів у 1970-1990-х роках. Тоді люди вимагали зробити транспорт і громадські місця доступними для всіх, лобіювали концепції і програми інтегрованого, а пізніше інклюзивного навчання, гідного проживання в громаді та доступу до професійного навчання і ринку праці для всіх.

Директорка української суботньої школи імені Ю. Липи в Торонто Оксана Соколик 8 років викладала українську мову в одній із католицьких шкіл. Розповідає, що практично в кожному класі є діти, які мають особливості фізичного, розумового чи психічного розвитку. Це широкий спектр – від різних форм аутизму, синдрому Дауна чи синдрому недостатності уваги та гіперактивності до непомітних на перший погляд дислексії, затинання чи схожих особливостей.

“Перше моє враження: цих дітей абсолютно природно сприймають і вітають усі діти у класі. Вони – невід’ємна його частина і мають однакову повагу та увагу від учителів і однокласників”.

Чи заважають такі діти вчитися іншим? І так, і ні, каже Оксана Соколик.

“Коли, наприклад, дитина з аутизмом “застрягає на завданні”, відмовляється щось робити, плаче, то вчитель мусить приділити їй увагу і заспокоїти (якщо в цей момент поруч немає асистента чи вчителя спеціальної освіти; про них йдеться в наступному тексті – ред.), одночасно показуючи іншим дітям приклад спокою і доброзичливого ставлення до всіх. Діти це розуміють і всіляко сприяють. Принаймні при мені не траплялися випадки прояву негативу з боку дітей до своїх товаришів”.

Діти з ООП – невід’ємна його частина і мають однакову повагу та увагу від учителів і однокласників. Фото: автор – monkeybusiness, Depositphotos

“Діти з особливими освітніми потребами – не щось “виняткове”, таке, що виноситься за межі суспільства чи групи людей. Ми різні, і в цьому наша сила. Таке доброзичливе ставлення виховується і в школі, і в сім’ї, і загалом у суспільстві. Це ставлення передається з покоління в покоління і є загальною культурою суспільства”, – зазнаає пані Оксана.

Кожна провінція, управління освіти (School board), федерація вчителів, школа мають свої сайти зі всією необхідною інформацією про інклюзію – особливості навчальних програм, перелік документів для прийому в школу, правила поведінки, вимоги до шкільних приміщень – як от католицьке управління освіти Торонто чи Федерація вчителів провінції Онтаріо.

2009 року неурядова організація “Інклюзивна освіта Канади” (Inclusive Education Canada (IEC)) започаткувала сайт, де можна знайти все, що стосується навчання дітей з особливими освітніми потребами: про політику і принципи інклюзивної освіти у провінціях, практичні поради для роботи в класі, шкільні та стратегії підтримки для вчителів і батьків (психологічна допомога), інструкції, юридичні тонкощі, останні розробки, приклади тренінгів.

Основні критерії інклюзивної школи в Канаді (розробка Канадського дослідницького центру інклюзивної освіти (Canadian Research Centre on Inclusive Education):

1. Підтримувальне оточення (Supportive Environment). Атмосфера, цінності, політика школи мають відповідати очікуванням школярів і вчителів. Відчуття належності забезпечується привітним ставленням, безпечним і комфортним простором, де не роблять припущень щодо здібностей дітей; усвідомленням, що всі різні.
2. Позитивні стосунки (Positive Relationships). Вчителі заохочують до самостійного ухвалення рішень – вибір місця в класі. Вони моделюють ситуації, які сприяють налагодженню партнерських стосунків.
3. Почуття компетентності (Feelings of Competence). Діти повинні вірити, що вони мають здібності і що інші вірять в те, що вони можуть досягти успіху. Формування позитивної самооцінки стосується різних сфер – соціальної, спортивної, етичної, креативної, навчальної. Дізнавшись про свої сильні сторони, діти усвідомлюють цінність себе як особистості, почуваються гідно.
4. Можливості для участі (Opportunities to Participate). Усі діти потребують можливості брати участь у заходах. Згодом вони можуть здобути фізичні і соціальні компетентності, необхідні для функціонування в школі, вдома, у громаді. Крім того, вони отримують розуміння своїх сильних сторін та їх взаємозв’язку з іншими. Коли дітей цінують, чують, заохочують, розуміють і вірять у них – вони будуть успішними.

Микола Сварник 7 років у Канаді. Перед від’їздом з України координував компонент “Громадянське суспільство” Канадсько-українського проекту “Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні” (2008-2013 роки). Розповідає, що в Канаді існує багато різних фондів і програм додаткового фінансування особливих освітніх потреб.

Наприклад, в Онтаріо все додаткове обладнання – візки, комунікативна техніка, допоміжні засоби осіб з інвалідністю, а в дорослому віці – й інші життєві потреби включно з харчуванням, проживанням та транспортуванням – на 75% може фінансувати програма ODSP (Ontario Disability Support Program). Якщо ж сім’я низького достатку, решту 25% теж покриють зі спеціальних фондів.

Особи, які себе не обслуговують, мають право на допомогу персонального асистента до 14 годин на тиждень. Сума компенсацій може досягати 40 тисяч канадських доларів на рік. “Ніхто не продає вимушено свою машину чи квартиру, щоб забезпечити дитині якусь життєво необхідну операцію чи курс реабілітації, бо це покриває медичне страхування”.

Не всім добре у школі

За останні десятиліття в Канаді зроблено чимало, хоча ще є багато родин, які віддають перевагу спеціалізованим школам (тим, де навчаються тільки діти з ООП). Там, на їхню думку, з дітей, які мають розумові порушення, не глузують.

За даними сайту Inclusive Education Canada (IEC), менше 50% дітей з порушеннями розумового розвитку перебувають у повній інклюзивній школі. Такі діти в 4 рази більше, ніж діти з іншими порушеннями, відвідують спеціалізовані школи. Майже 30% дітей з розумовими розладами були змушені залишити загальноосвітню школу, щоб здобути освіту.

В Онтаріо, за словами Миколи Сварника, є багато спеціалізованих шкіл і програм. Здебільшого, це приватні навчальні заклади з кращими умовами для дітей з тяжкими порушеннями – більше окремих спеціалістів, менші класи / групи (наприклад, 10-14 учнів). Також може бути спеціалізація щодо важких поведінкових порушень.

Діти з розумовими порушеннями в 4 рази більше, ніж діти з іншими порушеннями, відвідують спеціалізовані школи. Фото: автор – IgorVetushko, Depositphotos

Після того, як Ліанна Коернер з Оттави побачила, як її син Габріел, учень третього класу, сидить за обіднім столом у шкільній їдальні лише з асистентом у той час, коли сусідні столи переповнені школярами, які жваво щось обговорювали, жінка вирішила перевести свого сина на домашню освіту. У Габріела синдром Дауна.

Не лише цей випадок став вирішальним. Ліанна зізнається: не могла останнім часом дивитися, як Габріел щоранку, плачучи, йде в туалет, а побачивши шкільний автобус, який мав його довезти до школи, хлопчик тікав і ховався. Батьки Габріела хотіли, щоб школа стала для сина його соціальним оточенням, а вийшло навпаки. Там він відчував себе самотнім.

Таких випадків, як з Габріелом, за словами його мами, у Канаді чимало. Однак, Жаклін Шпехт, директор Канадського Дослідницького Центру інклюзивної освіти, професор університету Західного Онтаріо, стверджує, що здебільшого діти з особливими освітніми потребами почуваються краще в інклюзивних класах. У них там більше друзів, вони демонструють кращі академічні результати, ніж у спеціалізованих класах і школах.

“Коли інклюзію запроваджують не так, як потрібно, коли вчитель не докладає зусиль, коли не залучені діти і батьки всього класу, тоді, звісно, діти з особливими освітніми потребами мають проблеми. Якщо говорити про провінцію Онтаріо, то самі шкільні управління (School boards) часто спрямовують батьків дітей з особливими освітніми потребами до спеціалізованих шкіл. Мовляв, є такі заклади, де вашим дітям буде краще”. Необхідно змінити мислення, каже Жаклін, адже всі люди унікальні й цінні.

13-річний Аарон Уоддінхем теж відвідує спеціалізовану школу у Ванкувері. У хлопчика синдром Дауна. Але його мама, Сью Робінс, залишила сина на баскетбольній секції у звичайній школі, яку Аарон відвідував раніше. Саме там, за словами Сью, син отримує найкращий інклюзивний досвід.

“Він просто сяє від щастя, коли грає на рівні з усіма. Адже в нього є відчуття приналежності. Аарон – частина команди”.

Як товариші по команді, так і суперники дають Аарону трохи більше часу на кидок, дозволяють виходити за межі ігрового поля – і роблять усе це без сторонньої підказки. Це виходить у них природно, ніхто їх не примушує цього робити, каже мама юного баскетболіста.

“Аарон навіть виграв звання “найкращий гравець” команди наприкінці сезону.

Тренер назвав мого сина найціннішим гравцем команди, бо він дає один важливий урок для всіх: у команді всі гравці різні й коли кожен буде допомагати один одному, ми переможемо.

Аарон не тягне команду вниз, що, на мою думку, найбільший страх у всіх місцях, де б з’явилася дитина з інвалідністю”.

Лютий – місяць національної інклюзивної освіти в Канаді. Упродовж цього часу в усіх освітніх закладах, на телебаченні, у друкованих і онлайн-виданнях привертають увагу до питання інклюзивної освіти. Наприклад, кілька років тому випустили цей зворушливий ролик.

Діти з різними порушеннями розповідають, що хоч вони не такі, як усі, не так реагують на зауваження, їхній мозок працює не так, як у всіх, і вони не можуть на рівні з усіма виконувати деякі завдання, – просять, щоб їх приймали саме такими, і нагадують вчителям, що вони теж їхні учні.

Ольга Головіна, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – Wavebreakmedia, Depositphotos