Забута українська школа Сухомлинського. Уявне інтерв’ю з легендарним педагогом

“Інженером можна стати за п’ять років, учитись на людину треба все життя” – автор всім відомої фрази Василь Сухомлинський за своє життя не дав жодного інтерв’ю. Василь Олександрович, засновник новаторської гуманістичної педагогіки, написав понад 600 наукових педагогічних праць, серед яких – “Серце віддаю дітям”, “Сто порад учителеві”, “Як виховати справжню людину”.

Основою концепції Сухомлинського є повага і довіра до дитини, визнання її унікальності та права на власний вибір. Ця ідея є особливо актуальною в умовах реформування освіти.

Як відповів би Сухомлинський на сучасні виклики, що стоять перед українською освітою? “Нова українська школа” пошукала відповіді в його педагогічних працях і уявила, яким було б інтерв’ю з ним.

– Як, на вашу думку, людина має зрозуміти, що вона може працювати з дітьми?

Якщо у вас з’явилася мрія працювати з дітьми – перевірте, випробуйте себе. Попросіться побути вихователем групи діточок у молодшому класі. Ось перед вами, до прикладу, сорок малят – з першого погляду вони здадуться вам дуже схожими одне на одного навіть зовнішністю, але вже на третій, четвертий, п’ятий день, після кількох зустрічей з дитячим колективом, після кількох походів у ліс, у поле ви переконаєтеся, що кожна дитина – це цілий світ, неповторний і своєрідний.

Якщо цей світ відкриється перед вами, якщо в кожній дитині ви відчуєте її індивідуальність, якщо у ваше серце постукають радощі й прикрощі кожної дитини й вілгукнуться вашими думками, турботами, тривогами, – сміливо вибирайте своєю професією благородну вчительську працю, ви знайдете в ній радість творчості.

– А якщо перша спроба має не такі позитивні результати – можна забути про роботу з дітьми?

Інколи треба зачекати з рішенням, дати “відстоятися” почуттю. Якщо у вас викликає досаду й серцебиття кожна дитяча витівка, якщо вам здається, що діти вже дійшли краю, що треба робити щось надзвичайне, вживати якихось “пожежних” заходів – сім разів зважте, чи бути вам педагогом. Вам не бути вихователем, якщо у вас будуть нескінченні конфлікти з дітьми. Уміння погасити конфлікт насамперед розумінням того, що ви маєте справу з дитиною, – це вміння виростає з глибокого кореня, який живить педагогічне покликання, з розуміння й відчування того, що дитина – істота, яка повсякчас змінюється.

– Що б ви порадили молодим педагогам, які тільки починають учительську кар’єру?

Якою б кипучою, невгамовною працею не були наповнені роки молодості, у цю пору слід знаходити час для того, щоб збирати педагогічну мудрість. Як би легко не було вам дістати в бібліотеці будь-яку книжку, однаково створюйте власну бібліотеку. Мої книжки – мої вчителі життя, до них я щодня звертаюся із запитанням “як жити”? Як бути взірцем для моїх вихованців?

Раджу своїм молодим колегам щомісяця купувати книжки: 1) з проблем науки, основи якої ви викладаєте; 2) про життя і боротьбу людей, образи яких є прикладом для молоді; 3) з психології – про душу людини, особливо дитини, підлітка. Нехай у вашій бібліотеці будуть ці три відділення.

Поповнюйте свою бібліотеку психологічною літературою. Коли я чую або читаю слова “індивідуальний підхід до людини”, вони завжди пов’язуються в моїй свідомості з іншим поняттям – думанням. Виховання – це передусім жива, допитлива думка, що перебуває в пошуці. Без думки не можна уявити відкриттів і знахідок – нехай маленьких, з першого погляду непомітних, – але без них немає педагогічної творчості.

Пам’ятайте, що кожна з безлічі закономірностей психіки виражається в тисячах життєвих доль. Я переконаний, що після закінчення педагогічного вишу людина стає справжнім майстром педагогічної праці лише за тієї умови, коли протягом усього життя вивчає психологію, поглиблює свої психологічні знання.

“Як би легко не було вам дістати в бібліотеці будь-яку потрібну книжку, однаково створюйте власну бібліотеку”.

– Вчительська робота – нелегка. Як запобігти професійному вигоранню під час щоденної виснажливої роботи та зберігати мотивацію і натхнення?

Наша праця відбувається у світі дитинства – ось про що не можна забувати ні на хвилину. А це –особливий, ні з чим не порівнянний світ. Треба знати його, але цього замало. Треба вжитися у світ дитинства; якщо хочете – у кожному вчителеві повинна сяяти й ніколи не згасати маленька іскорка дитини. У вчителів, які не вміють бачити й відчувати світ дитинства з його складною емоційною гармонією, часто спостерігаються неврогенні розлади, серед них найнеприємнішим і грізним буває виснаження нервових сил.

– І педагог ніколи не має сердитися на дітей?

Немає в дитині нічого такого, що вимагало б від педагога жорстокості. Мені ненависна скрипуча підозрілість по відношенню до дітей, ненависна формалістична регламентація вимог і заборон. Це не проповідь нехлюйства і “вільного виховання”, а тверде переконання в тому, що добро, ласка, любов по відношенню до дитини – не абстрактні, а людяні, реальні, пройняті вірою в людину, – це могутня сила, здатна затвердити в людині все прекрасне.

Я тисячу разів говорив, що взаємна доброзичливість вчителя і дітей – це якнайтонші нитки, що сполучають серця. Завдяки ним, – відмітьте, це дуже важливо – людина розуміє іншу без слів. Багато років роботи в школі переконали мене, що якщо я доброзичливий до дітей і виховав у них доброзичливість, вони щадять моє серце і мої нерви, розуміють, коли в мене важко на душі, коли мені важко навіть говорити. Відчуваючи мій стан, діти навіть говорять тихо, уникають шуму, прагнуть дати мені якомога більше спокою і на уроках, і на перервах.

У цьому взаємному відчутті серця, в умінні читати в душі людину – невичерпне джерело вашого здоров’я. Але тут ми вступаємо в особливу сферу шкільного життя – у сферу, про яку дуже мало говорять, але про неї треба говорити. Йдеться про саму суть доброзичливості як про один з найважливіших аспектів емоційного виховання.

– Що ж, по-вашому, доброзичливість?

Я розумію, що легко сказати: “Будьте доброзичливі”. Але доброзичливість треба виховувати, і виховується цей стан душі лише тоді, коли він – взаємний. Тобто, коли педагог бажає добра учневі, а учень – педагогові.

Якщо кожна дитина в класі для вчителя – не рядок і номер у класному журналі, а жива людина, особа, неповторний людський світ, – можете бути впевнені: серце підкаже вам, що робити, якщо в дитини біда. Це веління серця – доброзичливість у дії.

Доброзичливість учитель спрямовує, насамперед, на розумову працю дитини. Бажати добра в розумовій праці – означає розуміти всі сильні й слабкі сторони дитини, відчувати тонкощі її розумової праці. Ваша доброзичливість як могутній засіб виховання діє до тих пір, поки вашому вихованцеві хочеться бути хорошим, поки в нього є і постійно розвивається відчуття власної гідності.

Чому часто вже в першому класі з’являються “неуспішні”, такі, що відстають, а в другому і третьому – іноді вже можна зустріти тих, на яких учитель “махнув рукою”? Тому що немає індивідуального підходу до дітей у найважливішій сфері шкільного життя – у сфері розумової праці.

Уявімо собі, що всіх семирічних дітей, які тільки що стали школярами, примусили виконувати одну і ту ж фізичну працю – наприклад, носити воду. Один приніс п’ять відерок – і видихався, а інший може і двадцять принести. Примусь слабеньку дитину принести двадцять відерок – це надірве її сили, вона завтра вже нічого не зможе робити, а то і захворіє.

Так само неоднакові й дитячі сили, необхідні для розумової праці. Один сприймає, осмислює, запам’ятовує швидко, зберігає в пам’яті довго і міцно; в іншого ж розумова праця відбувається по-іншому: матеріал сприймається поволі, пам’ять зберігає знання недовго і неміцно, хоча надалі – це трапляється нерідко – саме цей учень досягає значніших успіхів в ученні, в інтелектуальному розвитку, ніж той, хто вчився на перших порах краще.

Немає абстрактного учня, до якого можна було б прикласти механічно закономірності навчання і виховання. Немає єдиних для всіх школярів передумов успіхів в ученні. І саме поняття “успіхи в ученні” – річ відносна: в одного показником успіхів є “п’ятірки”, для іншого і “трійка” – велике досягнення. Уміння правильно визначити, на що здатен кожен учень у певний момент, як розвивати його розум надалі, – це важливий додаток до педагогічної мудрості.

“Немає в дитині нічого такого, що вимагало б від педагога жорстокості”.

– Як би ви прокоментували відміну бального оціннювання учнів у початковій школі?

У суспільстві є думка: гарні оцінки – гарна дитина; оцінки “не ті, що треба”, – отже, й учень “не дотяг до рівня”. У цьому дивному педагогічно неграмотному погляді зникає людина як гармонійна єдність багатогранних рис, якостей, здібностей, нахилів.

Цей погляд, на жаль, проник у багато сімей, у суспільне життя. Неправильно вважати, що умовна трійка – це ознака слабких, нікчемних знань. Час твердо сказати нам самим собі: трійка – це характеристика задовільних знань. До речі, якщо в усіх учителів буде правильний погляд на ці речі, зникне окозамилювання – незадовільні знання не оцінюватимуться трійкою, як це, на жаль, трапляється в багатьох випадках. І батьки не вимагатимуть від своїх дітей неможливого: адже не в усіх однакові здібності, одному легко навчатися на “5” і на “4”, а для іншого й оцінка “3” – значний успіх.

– Зараз відбуваються суперечки щодо того, чи вчитель має лише навчати, а виховувати мають батьки. Водночас, соціологічні дослідження говорять про те, що працевлаштовані батьки в середньому приділяють вихованню дитини лише 16 хвилин на добу, а у вихідні – півгодини. На вашу думку, чи має вчитель у школі виховувати своїх учнів?

Не забувайте, що справжнє виховання – це самовиховання. Треба створити таке спілкування вихователя й вихованців, щоб кожне слово, звернене до юних серця й розуму, пробуджувало внутрішні сили, викликало внутрішню роботу розуму, спрямовану на самопізнання й самовдосконалення.

Якщо ж людина на кожному кроці відчуває й розуміє, що її виховують, – здатність до самопізнання й самовдосконалення притупляється. У людини зароджується думка: яким мені бути й що мені робити – про це подумають дорослі. А моя справа – чекати порад і вказівок. Або ж, навпаки, людина виявляє жорсткий супротив. Тому слід створювати такі умови, в яких дитині комфортно та цікаво саморозвиватись.

За матеріалами: В.О. Сухомлинський. Сто порад учителеві. Вибрані твори в п’яти томах.

Ревіде Зіятдінова, спеціально для “Нової української школи”

Колажі: Крістіна Віслянська