Гра у “Верховну Раду”: для чого її придумали і чому школам важко в неї зіграти

Гра “Агора” для старшокласників імітує законодавчий процес у Верховній Раді.

Ця гра дає можливість школярам відчути себе депутатами, які ухвалюють важливі і потрібні рішення, вчить вести дискусію, шукати компроміси. Її розробники – експерти Лабораторії законодавчих ініціатив (які докладно знають, як працює ВР) і доцентка кафедри політології НаУКМА Наталія Омельченко (яка адаптувала ці знання до гри), хотіли показати, що спробувати побути депутатом – краще, ніж прочитати формальний перелік його повноважень.

Однак “Агору”, презентовану навесні 2016 року, у школі зіграли тільки раз. Чому так сталося, розповідає програмна координаторка Лабораторії законодавчих ініціатив Тетяна Чернуха.

Тетяна Чернуха, фото: Олександр Коваленко

– Чому ви подумали, що школі потрібна така гра?

Одна з наших цілей – впровадження громадянської освіти в старшій школі, бо саме в цей період формуються базові навички демократичного громадянства. Йдеться не тільки про знання, а й про розуміння і вміння захищати свої права. Це і право на вибір, і бути обраним, і контролювати органи влади, впливати на їхні рішення. Всі ці навички не можуть формуватися тільки через трансляцію знань. Вони мають формуватися і на основі нового підходу до навчання. Такого, зокрема, як наша гра.

– Які завдання ви ставили перед собою?

Нам було важливою, щоб учні отримали хороше розуміння ролі й завдань парламенту, того, як він формується, які функції виконує, що відбувається всередині. Зазвичай низька довіра до цього органу зумовлена не тільки тим, як він працює (тобто якістю роботи – ред.), але й нерозумінням, як все відбувається. А тому люди можуть робити неправильні висновки і вибір, невідповідально формувати громадянську позицію.

Гра “Агора” дає можливість взяти участь у демократичній процедурі ухвалення законів. Дитина має вжитися в роль, усвідомити особливості певної партії, зрозуміти природу посади, яку вона буде обіймати під час гри, зрозуміти, що парламент як багатофракційний орган – це постійні домовленості й компроміси, там треба погоджувати гострі моменти. Все це – велика робота і відповідальність, складна сукупність взаємозв’язків.

– Чи брали участь у створенні гри вчителі?

Ми мало комунікували зі школами, більше з Інститутом модернізації змісту освіти, бо вони відповідають за громадянську освіту. Уряд давно визначає її як пріоритетну (також ця компетентність закріплена законом “Про освіту” – ред.), але досі не сформована комплексна політика щодо її впровадження, а та стратегія, яка є, навряд чи може задовольнити всі потреби. Тому ми вкладали в гру більше змісту і теорії, ніж відповідали на запити школи.

– Чи пропонували ви гру вчителям?

Так, ми проводили колоквіуми (переважно для вчителів історії і правознавства) у Києві, Полтаві, Сумах, Чернігові та Броварах.

Колоквіум для вчителів із презентації методичних рекомендацій із предмету суспільствознавство, м.Бровари, фото: Олександр Коваленко

– Як реагували вчителі?

Всюди, де ми проводили апробацію гри, були однакові тенденції і реакції. Я не побачила великого ентузіазму до нових методик. Думаю, якби була вимога від вищого керівництва, то, можливо, вони б відчули в цьому необхідність. А оскільки ми гру пропонуємо як можливість, то вмотивованих вчителів дуже мало. Однак ми програвали з ними всю гру, і якщо на початку вчителі були замкнуті й не дуже хотіли комунікувати, то на кінець вже були розігріті і залучені.

На перших колоквіумах у Сумах і Чернігові, коли ми пропонували вчителям обирати – бути лібералами, консерваторами чи мажоритарниками (які не обов’язково мають демонструвати свою політичну позицію), більшість обирали роль консерваторів, тому в наступних містах ми розподіляли ролі шляхом жеребкування.

Насправді ця консервативна позиція у них усвідомлена. І вона показує авторитарну налаштованість вчителів. Те, що така система домінує в школі. І тому освітній процес побудований на основі трансляції і відтворення знання.

– Які висновки ви зробили після проведення колоквіумів?

Якщо ми говоримо про гендерну чутливість, толерантність, знання своїх прав і вміння їх захищати, гідність, розуміння рівності, право на вираження поглядів – це все не може викладати людина, яка сама не володіє цими компетентностями. А вчителям їх бракує. Тож ми сконцентрувалися на тому, щоб пояснити, як відбувається демократична процедура, щоб вони могли викладати це інтерактивно, цікаво для учнів.

– Ви показали вчителям гру. Що було далі?

Вони використовували методичні рекомендації і намагалися застосовувати інтерактивні методи в себе в школі (деякі робили це і до того): наприклад, акваріум, мозковий штурм. Але всі вони відчували труднощі, щоб провести саму гру. Бо щоб її організувати, вчитель повинен мати компетентності психолога і педагога, бути сильним організатором, вміти пояснити ролі, зацікавити. 90% успіху вчителя в тому – який закон він винесе на голосування.

– А який закон може зацікавити дітей?

Він має зачіпати їхні інтереси. Це необхідна умова – щоб учні втягнулися в драму. Довкола цього мають бути обговорення і голосування. В ідеалі це має бути рішення, яке буде впроваджене на рівні школи чи класу. Це не обов’язково має бути щось масштабне. Це може бути сторінка тексту з пунктами. Чи положення про графік чергувань. Наприклад, у київській школі №148 діти розглядали закон про вибори президента школи. Це стосується кожного учня – які будуть функції, на який строк обирати, хто має право подавати свою кандидатуру, хто може голосувати і як.

Сенс у тому, щоб навчити дітей дотримуватися домовленостей, узгоджувати позиції, виходити за межі міжособистісних сварок і булінгу, в яких вони, можливо, звикли комунікувати. Тобто навчити виходити на інше поле комунікації.

– Скільки уроків потрібно на проведення гри?

На мою думку, оптимально два-три уроки. За один важко.

– Якщо вчитель хоче провести гру у своїй школі, як йому долучитися?

Механізм проведення гри описаний в методичних рекомендаціях, які є публічними, схвалені і рекомендовані до використання. Крім того, є відео. Але якщо вчитель матиме ще запитання, то ми відкриті до консультування.

Є нюанс, що вчителі самі не дуже добре розуміють процедуру ухвалення законів. Тому може бути важко імітувати процес у грі. Щоб наші інструменти були ефективними, спочатку треба попрацювати з вчителями на рівні компетентностей громадянської освіти, а вже потім вимагати, щоб вони передавали їх учням.

Інший варіант для нас – не залучати вчителів і працювати безпосередньо з учнями. Бо учні швидше за вчителів ловлять суть, їм легше вжитися в роль і відстоювати ідеологію, яка їм не подобається. Ігровий момент їм теж ближчий.

Мета гри – щоб учень усвідомив відповідальність за свій голос, відповідальність перед іншими людьми, для яких він ухвалює рішення. Ці моменти найкраще усвідомлюються в процесі, іх важко усвідомити з теорії.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Титульне фото надане організаторами